Частина I — Нічні історії

У дитячому будинку ночі були особливими.
Вдень коридори наповнювалися шумом, голосами, кроками виховательок і сміхом дітей. Але коли наставала ніч, усе змінювалося.
Темрява робила будівлю тихішою.
Наче самі стіни починали слухати.
Того вечора Аліса не могла заснути.
Вона лежала і дивилася у стелю. Поруч під подушкою лежали листи батька. Вона іноді торкалася їх пальцями, щоб переконатися, що вони на місці.
Раптом почулися тихі кроки.
— Не спиш?
Це була Оля.
Аліса тихо похитала головою.
— Ходімо.
— Куди?
— Марта чекає.
Вони тихо вийшли у коридор.
Нічне світло було слабким, майже жовтим. Вікна відбивали темне небо.
Марта сиділа на підвіконні у кінці коридору.
— Я знала, що ти не спатимеш, — сказала вона, дивлячись на Алісу.
Вони сіли поруч.
Кілька хвилин мовчали.
Іноді мовчання між людьми говорить більше, ніж слова.
Першою заговорила Оля.
— Коли ти сюди потрапила?
— Тиждень тому.
— А до цього?
Аліса довго дивилася у темряву.
— У мене була сім’я.
Вона сказала це дуже тихо.
— Був тато. Він пішов на війну.
— Потім… прийшли люди і сказали, що він більше не повернеться.
Оля мовчки слухала.
— А мама?
Аліса на секунду заплющила очі.
— Вона працювала дуже багато.
— Казала, що повинна бути сильною.
Голос трохи затремтів.
— Але війна забрала і її.
Ніхто нічого не сказав.
Тиша була важкою, але не чужою.
Через деякий час Марта тихо сказала:
— Мені шкода.
Це було просте речення.
Але у ньому не було жалості.
Лише розуміння.
— А ти? — тихо запитала Аліса.
Марта усміхнулася ледь помітно.
— У мене все складніше.
— Як?
Вона подивилася у темне вікно.
— У мене є батьки.
Це прозвучало дивно.
— Але краще б їх не було.
Оля трохи опустила голову.
Наче вже знала цю історію.
Марта продовжила:
— Моя мама… вона любила тільки себе.
— Вона могла годинами дивитися у дзеркало. Говорити, яка вона прекрасна, як усі повинні її слухати.
Вона тихо видихнула.
— А я для неї була лише тінню.
— Якщо я плакала — казала, що я слабка.
— Якщо раділа — що я заважаю.
Аліса слухала дуже уважно.
— А тато?
Марта на секунду стиснула пальці.
— Він любив силу.
— Але не ту, що захищає.
— Ту, що ламає.
Коридор став ще тихішим.
— Він кричав.
— Іноді… бив.
Оля тихо прошепотіла:
— Тому тебе забрали?
Марта кивнула.
— Одного дня сусіди викликали службу.
— І я опинилася тут.
Три дівчини сиділи поруч.
Кожна з них прийшла у цей будинок з різним болем.
Але в ту ніч вони вперше зрозуміли одну річ:
Вони більше не самі.
Марта раптом сказала:
— Знаєте що?
— Що?
— Ми можемо стати родиною.
Аліса здивовано подивилася на неї.
— Як?
Марта трохи усміхнулася.
— Не кров’ю.
— Вибором.
І саме в ту ніч, серед темних коридорів дитячого будинку, народилося те, що пізніше стане їхньою найбільшою силою.
Три дівчини.
Три історії.
І одне сестринство, яке вони створять самі.