Частина I — Чужі стіни

Дорога до дитячого будинку здалася їй дуже довгою.
Машина їхала тихими вулицями, але дівчинці здавалося, що весь світ рухається занадто швидко. Наче життя поспішало кудись без неї.
Вона тримала в руках маленький рюкзак.
У ньому було небагато речей: кілька футболок, стара книжка і пачка листів батька.
Листи вона не відпускала.
Це було єдине, що ще з’єднувало її з минулим.
Будівля дитячого будинку виглядала великою і трохи похмурою. Сірі стіни, високі вікна, металеві двері.
Коли вони зайшли всередину, її зустрів запах — суміш мила, старих меблів і чогось дуже холодного.
Коридори були довгі.
Кроки відлунювали по плитці.
Десь далеко було чути голоси дітей.
Хтось сміявся.
Хтось сварився.
Життя тут не зупинялося, але воно було іншим.
Жінка, яка привела її, тихо сказала:
— Тут ти поки що житимеш.
Слова прозвучали дивно.
Поки що.
Але дівчинка вже відчувала: це «поки що» може бути дуже довгим.
Її привели у кімнату.
Там стояло кілька ліжок.
На одному з них сиділа дівчинка приблизно такого ж віку і уважно дивилася на новеньку.
Її погляд був не злий.
Просто дуже уважний.
— Привіт, — сказала вона.
Наша героїня мовчки кивнула.
Їй було важко говорити.
Слова ніби загубилися десь між минулим і теперішнім.
Увечері всі діти зібралися у великій кімнаті.
Хтось грав у настільну гру.
Хтось дивився телевізор.
Хтось просто сидів на підвіконні і дивився у темряву.
Тут було багато різних історій.
І майже в кожній була одна спільна деталь — втрата.
Дівчинка відчула це одразу.
Наче всі тут мовчки розуміли одне одного.
Тієї ночі вона довго не могла заснути.
Ліжко було нове.
Стіни — чужі.
За вікном шумів вітер.
Вона дістала один із листів батька.
Поклала його поруч із подушкою.
І тихо прошепотіла:
— Тату… я тут.
Наче він міг почути.
У сусідньому ліжку дівчинка тихо сказала:
— Ти новенька?
— Так.
— Я теж колись була новенькою.
Після паузи вона додала:
— Тут спочатку важко. Але потім звикаєш.
Це слово прозвучало дивно.
Звикаєш.
До чого саме?
До самотності?
До втрат?
До життя без тих, кого любиш?
Але в ту ніч сталося ще щось важливе.
Перед тим як заснути, новенька відчула, що хтось обережно накрив її ковдрою, яка трохи сповзла.
Це була та сама дівчинка з сусіднього ліжка.
Маленький жест.
Майже непомітний.
Але саме з таких маленьких речей іноді починається перша дружба.
І десь дуже глибоко всередині, серед болю і порожнечі, народилося щось нове.
Не радість.
Ще ні.
Але щось, схоже на надію.