Глава 25. Праця не чекає!

— Але… це було неможливо, — прошепотіла я, простягаючи Сайрасу нитку магічного договору, що оповивала моє зап’ястя.

— Покажи свою, — коротко наказав він.

Василина пирхнула, але все ж простягнула руку. Сайрас узяв її зап’ястя, провів долонею по тонкій, ледь помітній нитці — і в його очах спалахнуло впізнавання.

— То ось із ким у неї був другий договір… — хрипко промовив він. — Не дивно, що ви обидві нічого не відчули. Обидва контракти були перекриті глушною печаттю, щоб жоден із договірних не відчув моменту смерті.

Я здригнулася. Холод пробіг хребтом.

— Можеш бути певна: вона нічого не видала, — глухо сказав Сайрас. — За це й загинула. Знала надто багато. І надто довго мовчала.

— Краще б вона залишилася живою, — вирвалося в мене. — Нехай би таємниця розкрилася, але ж...

Сайрас не відповів. Лише його погляд став важким.

Ми більше не говорили. Просто розійшлися — кожен зі своїм тягарем.

Практичне зіллєваріння минуло на диво спокійно. Навіть жоден казан не вибухнув. Ну, окрім Тео, але в нього це вже було за розкладом.

Друга пара також пройшла без пригод.

Після занять ми з Василиною пленталися в бік гуртожитку. Втомлені. Вичавлені. Перекинулися кількома сумними словами. Зробили домашнє завдання. Перекусили тим, що Бог послав (у нашому випадку — булочками, шоколадкою й чаєм), і я, ніби нічого не сталося, підвелася й почала збиратись.

— Ліро, ти з глузду з’їхала?! — підскочила Василина, ставши на моєму шляху живим бар’єром. — Яка ще робота, коли на тебе відкрили полювання?!

— Василино… я там була не сама. Та й хто при здоровому глузді наважився б нападати в таверні, де повно народу? Там офіціанток більше, ніж гостей. У нас навіть щури записалися до штату.

— А от ні, — вперлася вона. — Я проти! Хоч убий!

Вона стиснула губи, схрестила руки на грудях і втупилася в мене поглядом, здатним прожогти діру в черепі.

Я спробувала обійти — вона крок у бік. Я в інший — і вона туди ж. Справжня барикада, чесне слово.

— Відійди з дороги, — зітхнула я. — Мені потрібно платити за навчання. Ніхто ж не дасть мені стипендію за гарні очі.

— Я могла б… — почала вона.

— Ні, — різко перебила я. — Дякую, звісно. Але не хочу. Це моє життя, Василино. Я маю дбати про нього сама.

Вона прикусила губу й відвела погляд. Плечі опустилися. В очах — уперта незгода, впереміш із болем.

— Ти мені як сестра… — тихо сказала вона. — Я просто хотіла, щоб ти залишилася живою.

— А я хотіла залишитися людиною. Не утриманкою, не боржницею. Я була вдячна тобі за все. Але… не можна. Розумієш?

Вона кивнула. Повільно, неохоче. Я бачила, як їй було важко це прийняти. Як їй хотілося просто витягти мене з цієї халепи. Але так не працювало.

— Тільки повернись. Ціла. Без синців. І з чайовими! — гукнула вона вслід, коли я вийшла з кімнати.

Я усміхнулася.

— Постараюся.

До таверни я дісталася швидко. Навіть занадто швидко, як на людину, в якої будь-якої миті дорогою могла закінчитись життєва смуга.

Ґреґор уже чекав біля входу.

Нетерпляче тупцював ногою, наче викликав демона (у нашому районі це було цілком доречно), і свердлив мене єдиним оком. А разом із шрамами та суворою фізіономією він виглядав як живе втілення нічного жаху.

Тільки нашого, місцевого… і періодично буркотливого.

— Прийшла-таки, — пробурмотів він, важко зиркнувши.

— А як же, — усміхнулася я. — Як я могла пропустити зміну?

— Ще й як могла, — буркнув він. — Я знаю, що у вас там коїлося. Академія гуділа, мов вулик без матки. Кажуть, навіть мертві шепочуться в підземеллях.

— То в нас був практикум із некромантії, — підморгнула я, проходячи повз. — Не хвилюйтеся, я стримаюся й нікого не оживлю.

— Гаразд, заходь уже, — махнув він рукою. — Не відправляти ж тебе назад. Але сьогодні без доставок. Будеш у залі.

— Слухаюся, шефе! — з радістю відрапортувала я й прудко шмигнула до комірчини, щоб переодягтися в робочу форму.

Ханна, моя напарниця, зустріла мене співчутливим ляскотом по плечу.

— Ти б краще не приходила… Справді. Я б якось упоралася.

— Та благаю тебе, ти б і пожежу влаштувала, навіть не дотягнувшись до кухні, — хмикнула я.

— То було лише раз! — обурилася вона, але одразу ж пом’якшилась. — Але, загалом, правда. Просто будь обережна, Ліро. Кажуть, на вулицях знову хтось з’явився. Неприємний хтось.

— У нас тут усі не надто приємні, — відмахнулася я. — Тож просто зіллюся з пейзажем.

Навіть Гордис, наш суворий кухар, сказав, що краще б я залишилася вдома.

— Ще бракувало, щоб тебе зжерли. Не та ти курка.

Це, його мовою, означало: «бережи себе». Зворушливо, не заперечую.

Час минув швидко. Я бігала з тацями, усміхалася, жартувала, отримувала чайові й навіть один комплімент (щоправда, він стосувався пирога Гордиса, але я й тому була рада).

І щойно я подумала, що ось вона — нормальна, спокійна зміна без демонів, убивць і псування на табуретці, — до мене підійшов Ґреґор.

— Ліро, нагору. До кабінету. Негайно.

Я кліпнула.

— А… я щось накоїла?

— Поки що ні. Але якщо не підеш — точно накоїш.

Говорив загадками. А це означало: або мене зараз звільнять, або… навіть не знаю.

Я зітхнула й рушила на другий поверх. Серце раптом загупало в грудях, як голодний барабанщик на ярмарку.

Я відчинила двері.

— Шефе, ви мене кликали?

І тут...

Світ завмер.

Час зупинився.

Серце грюкнуло десь у п’ятах, а пальці раптово заніміли.

Бо в кріслі за столом сидів не Ґреґор.

А Райан.

Райан Дрес Ріан.