Глава 23. Практика стихійної магії

У нас із Василиною щелепи відвисли водночас. Та ще й натурально відвисли — настільки, що про провітрювання аудиторії можна було не хвилюватися: протяг гарантовано.

І якщо я хоч якось прикрила рота долонею, щоб бодай трохи замаскувати крайній ступінь свого здивування, то подруга завмерла з губною помадою в руці, застиглою за кілька міліметрів від рожевих губ.

Причина нашого шоку була переконлива, приваблива, самовпевнена — і, безперечно, насолоджувалася справленим враженням.

Прямо перед нами, біля викладацького столу, у всій своїй зухвалій і викличній красі стояв ніхто інший, як Сайрас.

Так-так, той самий тип, що спершу налякав нас до тремтіння, нишпорячи в речах, а потім героїчно врятував від викриття.

А тепер ще й узявся викладати в нас адаптацію до стихійної магії.

Чого-чого, а такого повороту подій ми з Василиною точно не очікували.

Та ще й якого викладача!

— Оце номер… — прошепотіла подруга, досі не зводячи широко розплющених очей із новоспеченого магістра.

І я чудово її розуміла.

По-перше, на Сайрасові вже не було каптура, тож обличчя можна було роздивитися як слід.

Високий, плечистий, із тілобудовою справжнього воїна, чіткими аристократичними рисами, хижими зеленими очима й зухвалою усмішкою.

Одягнений — за останнім писком моди: елегантна чорна сорочка, що ідеально підкреслювала широкі плечі, та бездоганно підібрана чорно-зелена краватка — усе це свідчило про витончений смак і високий статус.

Я б навіть сказала, що він нагадав ректора — не зовнішністю, а манерою триматися й габаритами.

Але якщо погляд Райана пронизував до кісток своєю холодною владністю, то Сайрас належав до зовсім іншого типу: грайливий, небезпечний і водночас звабливий.

Такий чоловік точно не звик ховати пазурі чи маскувати свої наміри.

Від нього віяло хижаком — азартним, кмітливим, тим, хто отримує насолоду не лише від полювання, а й від самої гри в кішки-мишки.

Справжній хижак.

І я вже чітко бачила, як в очах Василини спалахнуло не лише обурення, а й… іскорка.

Ох, влипла ти, подруго моя!

З огляду на те, що її батько вже встиг добряче нашкодити, а загалом із чоловіками вона воліла справ не мати, — зараз їй, певно, страшенно хотілося втекти й сховатися десь у бібліотеці.

Та ні. Вона гордо здерла підборіддя й насуплено втупилась у нього, мовою тіла демонструючи крайню ступінь невдоволення.

А він, ковзнувши по нас поглядом, очевидно впізнав обох і затримався саме на Василині.

Причому так багатозначно й надовго, що адептки за нашими спинами аж зашелестіли від заздрощів.

Я, звісно, не стала озвучувати свої думки вголос — лише легенько штовхнула її ліктем у бік.

Подруга здригнулася й нагородила мене таким спопеляючим поглядом, що я хутко відвела очі.

Ну невже моя провина, що її новий залицяльник виявився тим самим загадковим незнайомцем, через якого ми ледь не дістали серцевого нападу?

— Для початку я прочитаю коротку лекцію, а потім перейдемо до практики, — спокійним, владним голосом промовив Сайрас, обвівши аудиторію міцним поглядом зелених очей. — Сьогодні у вас дві пари зі мною, тож встигнемо і теорію обговорити, і дещо відпрацювати.

Він знову окинув усіх уважним поглядом, на мить зупинившись на нашій із Василиною парті, й куточок його губ ледь помітно смикнувся в іронічній усмішці.

Василина демонстративно задерла підборіддя, удаючи, що їй геть байдуже до нового викладача.

Але тільки я помічала, як палали її щоки.

— Ти поглянь на них, — обурено прошипіла Василина, зиркаючи на сусідніх адепток, які вже відверто кокетували й поправляли зачіски. — Ну й квочки! Справжній курник розвели.

— Ага, справжнє полювання почалося, — похитала я головою, з прикрістю усвідомлюючи, що саме так воно й було.

До речі, навіть наша трійця — Тео, Крам і Ясен, ті ще розбишаки, — наразі мовчала.

Не те що не бешкетувала — навіть у наш бік не поглядала. Невже подіяла та спільна вечірка? Чи, може, ректор їх як слід провчив?

Що б там не сталося, мені це подобалося значно більше, ніж постійні шпильки й глузування.

— Відкрийте підручники на сторінці тридцять третій, — скомандував Сайрас.

По аудиторії прокотився захоплений зітх. Я аж закотила очі. Ну справді — невже вони раніше чоловіків не бачили?

А потім згадала ректора — й сама трохи знітилася. Гаразд, бачили. Але ж не таких, як ці двоє!

І тут одна з адепток — довгонога білявка з яскраво-червоними губами — підняла руку й солодко проспівала, кокетливо тріпочучи віями:

— Перепрошую, професоре Сайрасе, а як же знайомство? Хотілося б представитися та дізнатися, хто є хто…

Ну от, понеслося! Я кинула погляд на Василину. Та стиснула губи в тонку лінію, очевидно готуючись випалити якийсь дошкульний коментар.

Я хутенько штурхнула її ліктем, щоб зупинити, й знову поглянула на викладача.

— Чудово, — незворушно відповів Сайрас, повільно усміхаючись. — Можете звертатися до мене «магістр Сайрас» або «професор Сайрас». Інша інформація вам не потрібна. Хто забагато знає — той погано спить. А нам це ні до чого, правда ж?

Що ж до ваших імен — у мене є журнал. Познайомимося в процесі навчання.

Він поглянув на білявку так багатозначно й загадково, що та враз зашарілася, а решта адепток зітхнули від заздрощів.

Ну а Василина лише презирливо пирхнула:

— Самозакоханий… тьху! Слів бракує, щоб висловитись!