Глава 22. Нам завадили…

— Ні… — тихо прошепотіла я, навіть не помітивши, як у мене затремтіли руки. — Цього не може бути…

Звісно, професор Фінік був якось причетний до арешту ректора, але не так! Він не міг бути справжнім убивцею.

— Чому ти вирішила, що не міг? — різко запитав Сайрас, поглянувши на мене випробувальним поглядом.

— Бо… — я проковтнула клубок у горлі. — Бо єдиний, хто в академії постійно працює з рунами, — це професор Фінік. А він… він же не такий.

У кабінеті запанувала гнітюча тиша. Василина ахнула, прикривши рот долонею, а її очі широко розкрилися від жаху.

— Точно… Він же завжди на лекціях і семінарах показував нам складні руни, — прошепотіла Василина тремтячим голосом. — Але… навіщо йому вбивати?

— Не знаю, — я похитала головою, відчуваючи, як щоки палають від хвилювання й страху. — Але руни не брешуть. Камінь просякнутий магією найвищого рівня.

Сайрас задумливо втупився в камінь у моїх руках, а потім повільно підвів погляд на мене. Його очі були крижаними й до болю серйозними.

— Нам потрібно отримати підтвердження. Фінік може бути лише пішаком, а може — і головною фігурою. Без прямих доказів звинувачувати — небезпечно, — насупився він. — Маємо діяти обережно. Дуже обережно.

— І що ти пропонуєш? — запитала я, намагаючись заспокоїтися й зібратися докупи.

— Спостереження і ще раз спостереження, — чітко вимовив Сайрас. — Ти маєш поводитися так, ніби нічого не знаєш. Ані слова нікому, зрозуміло?

— Зрозуміло, — слабко кивнула я.

— А тобі, моя тремтяча? — звернувся він до Василини.

Та лише фиркнула, а в її очах спалахнуло полум’я. Цю солоденьку парочку точно слід залишити наодинці — хай розберуться зі своїми емоціями… у горизонтальній площині.

А потім я поглянула на свою мітку, згадавши про ректора. Так, наше несподіване горизонтальне положення, схоже, саме до цього й призвело. Щоправда, досі незрозуміло — до чого саме.

— Особливо Фініку, — жорстко додав Сайрас, поглянувши на нас обох.

Василина нервово кивнула, і ми мовчки перезирнулися.

Легко сказати — поводься, як зазвичай! Після таких відкриттів здавалося, що світ перевернувся догори дриґом разом із останніми ілюзіями. Професор Фінік завжди здавався суворим і буркотливим, але аж ніяк не маніяком-вбивцею.

— Ти так і не сказав, хто ти такий, любитель нишпорити в жіночих речах! — підозріло заявила Василина, схрестивши руки на грудях. — Між іншим, цілком міг виявитися вбивцею!

Сайрас стомлено закотив очі й з лінивою грацією ступив уперед, наблизившись до неї впритул.

Його палець неочікувано торкнувся підборіддя Василини й повільно, владно підвів його вгору, змусивши зустрітися поглядом із його насмішкуватими очима.

— Повір мені, крихітко, вас би тут давно вже не було, якби вбивав я, — хриплувато мовив він, криво всміхаючись.

І мушу визнати: його слова звучали переконливо.

Настільки переконливо, що ми з Василиною лише переглянулися й судомно проковтнули клубок страху. Але питання про особу нашого нахабного помічника так і залишилося без відповіді!

А цей тип лише загадково усміхався й уперто мовчав, мов останній впертий шкідник.

І саме в цю мить із коридору долинули розлючені голоси.

— Із захистом щось не те! — голос Яшара лунав гучніше, ніж зазвичай, і звучав відверто роздратовано. — Якого дідька ви не на посту?!

— Та ви ж самі нас цілий день ганяли, як справжній доглядач! — не менш сердито відрубав Гаррі.

Ой-ой-ой! Та вони ж зараз сюди заявляться, і тоді точно буде гаряче!

Я злякано зиркнула на Василину — і ми одночасно повернулися до Сайраса, який, на диво, діяв блискавично й холоднокровно.

Він швидко пробурмотів щось незнайомою мовою — і просто посеред кабінету ректора з’явився величезний портал, що світився яскравим синім сяйвом!

— Швидко всередину! Він перенесе вас до вашої кімнати, — різко скомандував він, не давши нам ані секунди на роздуми.

Але ми з Василиною вперлися, мов два впертих ягняти.

— А з чого нам знати, що ти не брешеш?! — прошипіла подруга, з викликом тупнувши ногою.

— Доведеться повірити мені на слово, малече, — загрозливо вишкірився він і, навіть не докладаючи особливих зусиль, схопив нас обох за комірці та без жодних церемоній закинув у портал.

Ми водночас завищали й, вчепившись одна в одну, стрімголов полетіли в безмежну порожнечу порталу.

Відчуття падіння зовсім не здавалося страшним — навпаки, воно навіть було… приємним.

Усе довкола було теплим, м’яким і зовсім позбавленим ознак реальності. Хотілося навіть затриматися тут довше, але, на жаль, за мить нас викинуло просто на підлогу нашої кімнати.

Та ще й одну на одну!

— Ой! Ліро, ти мені ногу придавила! — голосно застогнала Василина, намагаючись витягти з-під мене свою кінцівку.

— Вибач… — пробурмотіла я, намагаючись якнайшвидше вибратися з цієї купи. — Я й сама ледь не задихнулася під вагою власного наплічника…

Ми насилу відлипли одна від одної й, хекаючи, підвелися з підлоги. Кімната здавалася неймовірно затишною й такою звичною після всіх тих жахіть і загадок, які ми пережили цієї ночі.

— Оце так нічка, — протягнула Василина, втомлено плюхаючись на ліжко. — Навіть не віриться, що ми все це провернули…

Я тяжко зітхнула й сіла поруч.

— Та ми ж, по суті, нічого й не дізналися… — розчаровано пробурмотіла я, втупившись у стелю.

— Ну, як сказати… — замислено заперечила Василина, повернувшись до мене. — Ми дізналися чимало. Наприклад, що тобі більше не можна працювати в тій таверні.

Я вже хотіла заперечити — гроші ж самі себе не зароблять! — але прикусила язика. Василина мала рацію. Тепер те місце здавалося не просто небезпечним, а ледь не смертельною пасткою.

— От мені цікаво, — продовжила міркувати вголос подруга. — Цей Сайрас нас сюди закинув, а сам куди подівся?

Я лише знизала плечима.

— Твій залицяльник — надто вже загадковий тип…