Глава 21. Перша знахідка

Сайрас ступив уперед і, не церемонячись, владно обвив рукою шию Василини, притягнувши її до себе.

— Ти напрошуєшся, дорогенька, — гаркнув він низько, втупившись їй просто в очі.

— Це ти напрошуєшся, Сайрасе, — прошипіла вона, зовсім не злякавшись і продовжуючи гнівно свердлити його поглядом.

Так… а я тут узагалі навіщо стою? Раптом усвідомила, що виглядаю зайвою у їхній суперечці. Захотілося просто випаруватися й дати їм змогу з’ясувати стосунки самостійно.

— Потім приручу тебе, норовлива моя, — раптово відпустив її магістр і відступив назад. — Спочатку — до справи. Я ще не все оглянув. Тож зараз — у прискореному режимі — вмикаємо магічний зір і шукаємо докази, що можуть вказати на вбивцю.

Він мав рацію: справи — передусім. Я активувала магічний зір і заходилася уважно оглядати приміщення.

Кабінет ректора здавався цілком звичайним і невинним: стіл, крісла, охайні полиці з книжками. І лише тонкі сліди магії, ледь помітні неозброєному оку, видавали жахливий злочин, що тут стався.

— Дивіться сюди! — скомандував Сайрас, указуючи на місце біля столу ректора. — Саме тут знайшли тіло жертви.

Я підійшла ближче, обережно скануючи кожен сантиметр магічним зором. На підлозі тьмяно світилася майже згасла нитка чужої магії — холодної, в’язкої й неприємної. Такого я ще ніколи не відчувала.

— Це не магія ректора… — прошепотіла я. — Енергетика зовсім інша.

— Правильно, — підтвердив Сайрас, присівши поруч. — Темна, але не його. Тут був інший маг.

— Отже, його підставили, — твердо заявила Василина.

— Саме так, — хмикнув магістр, кинувши на нас погляд. — І це, дівчата, лише верхівка айсберга. За цим убивством стоїть хтось дуже могутній і підступний.

Я прикусила губу й замислено втупилась у підлогу, просякнуту в’язкою темрявою чужої магії.

На кінчиках пальців пульсувало неприємне поколювання. Сила, що наповнювала приміщення, водночас лякала й зачаровувала.

— І однозначно темний магістр, — тихо повторила я, розглядаючи знахідку.

Серце калатало надто швидко, дихання збивалося, ніби я щойно пробігла марафон, хоча стояла на місці.

Сайрас промовчав, але я була впевнена — він подумав те саме. Сліди магії, що тяглися кабінетом, мали насичений чорний відтінок. Такі залишають лише вищі темні маги — найнебезпечніші, наймогутніші… і, на жаль, найжорстокіші.

І що найдивніше — їх було всього четверо. Ну, п’ятеро, але короля я одразу відкидала. Навіщо це йому? А от до решти чотирьох — питань вистачало. Райан точно відпадав. Про трьох інших я майже нічого не знала. Та що там казати… темні магістри — це майже міська легенда. Їх бачили лише у вищих колах.

Намагаючись заспокоїтись, я простежила поглядом тонку чорну нитку магії. Вона звивалася, мов змія, по столу й далі — до шафок. Я повільно обійшла стіл по контуру й зупинилась біля його задньої частини, де містилися внутрішні шухляди. Простягнула руку, щоби відкрити верхню.

— Не чіпай! — різко зупинив мене голос Сайраса, і його долоня миттєво стиснула моє зап’ястя.

Я здригнулася. Як йому тільки вдається рухатися так безшумно й швидко?!

— Не можна залишати слідів, — повчально промовив він, уважно дивлячись на мене.

Змахом руки Сайрас застосував магію — шухляда відчинилася без жодного дотику.

Усередині лежали звичайні досьє. У нашій академії такі вели на кожного адепта.

Нічого особливого — нудні записи про успішність, особисті характеристики, рекомендації.

І лише одна деталь викликала мороз по шкірі — чорні сліди магії на обкладинці.

Наче хтось навмисно позначив жертву.

— Схоже, він уже обрав наступну, — хмикнув Сайрас, уважно вдивляючись у документи.

Мені стало важко дихати. Я й так здогадувалася, відчувала, що моя черга близька. Але одне — здогад, інше — побачити підтвердження. Серце болісно стиснулося, а спиною пробіг холод.

— Ліро… — налякано прошепотіла Василина. — Що ж нам тепер робити? — Вона так сильно прикусила губу, що я аж занепокоїлася за її здоров’я.

— Скасувати паніку. Задушити істерику, — скомандував Сайрас.

Ми обидві глибоко вдихнули. Так… просто зараз хотілося розревітися й осісти на підлогу.

— Дізнатися, хто це, раніше, ніж він щось утне, — спокійно відповів Сайрас, навіть не намагаючись нас заспокоїти. — Він уже припустився помилки, не приховавши свою магію.

Судячи з його тону, все, що відбувалося, приносило йому, якщо не задоволення, то щонайменше азарт. Він явно насолоджувався цією смертельно небезпечною грою, ніби це був просто захопливий детектив.

Я знову перевела погляд на стіл ректора — і раптом помітила дещо дивне. На підлозі, майже повністю захований під столом, лежав невеликий камінь. Я обережно присіла навпочіпки й витягла його. Камінь виявився рунічним — такі артефакти в академії використовували для найскладніших ритуалів. Але цей був повністю просякнутий чорною магією.

— Що це? — Василина підійшла до мене й, нахилившись через плече, уважно розглядала знахідку.

Сайрас напружився, одразу зрозумівши, що це означає.

— Цим каменем користувався справжній майстер, — вимовив він серйозно, з тривогою розглядаючи предмет у моїй руці.

Його слова обдали мене крижаним холодом. Я чудово знала, хто в академії найчастіше працював із рунічною магією. Серце зробило кульбіт і гепнулося десь у п’яти. Єдиним рунічним майстром у нашій академії був професор Фінік.