Глава 20. А ось і третій…

Мої очі розширилися від жаху й несподіванки. Голос лунав зовсім поруч, але я не відчувала жодної сторонньої магії. Навіть магічний зір нічого не показував.

Я була ніби в пастці — повністю беззахисна й неспроможна зробити бодай крок убік.

— Хто ви такий? — прошепотіла я, намагаючись не поворухнутися.

Незнайомець засміявся, і від того низького, оксамитового сміху по моїй шкірі пробігли мурашки. Зап’ястя, де світилася мітка істинності, знову запульсувало — тривожно, попереджувально.

— О, яка чемність! Просто взірцева адептка, — іронічно відзначив чоловік, не кваплячись виходити з тіні. — Спочатку вриватися до захищеного кабінету ректора, а потім питати, хто тут такий чемний і галантний.

Я роздратовано фиркнула, але тут же завмерла, згадавши про бар’єр, який ледь не тріснув навіть від такого легкого руху.

— Будь ласка, якщо ви можете допомогти… зробіть це якнайшвидше, — прошипіла я, відчуваючи, як сили зникають із загрозливою швидкістю.

Чоловік вийшов із тіні, і моє серце пропустило удар. Високий, темноволосий, з насмішкуватими губами й холодними зеленими очима, які уважно й оцінювально вивчали мене. Від нього тягло потужною темною енергією — відчутною навіть без магії.

Матінко зілляна… та це ж…

— Отже, я професіонал зі зняття таких захисних конструкцій, — спокійно мовив він, наче не помічаючи ні мого шоку, ні страху. — Мене звати Сайрас, і, здається, ми з вами, адептко Ліро, маємо чимало спільних знайомих.

У мене перехопило подих. Сайрас! Саме він увірвався до нас із Василиною в кімнату! Саме він зник так елегантно, залишивши по собі запах осені й шоколаду. І тепер він знову тут — усміхається з тією самою самовпевненістю, ніби це він господар кабінету, а я — набридлива відвідувачка.

— Ви… ви той самий… — почала я, але він підняв руку, перериваючи мене.

— Так, саме той, — підтвердив він із ледачою посмішкою, підходячи ближче й обережно торкаючись захисних ниток, що обплітали мене, мов кокон. — Але зараз не час обговорювати наші особисті зустрічі. Можливо, пізніше. За чашкою какао?

Я застигла, переводячи погляд то на Василину, то на Сайраса. Ось тобі й обережне проникнення! Ми тут викладалися на повну, возилися з бар’єрами, а він одним помахом пальця все вимкнув — ніби то була звичайна пилюка! Нахабство зашкалювало. А ще більше — його посмішка та зверхність у кожному русі.

— Ага, той самий, що замало не отримав по макітрі? — миттєво зреагувала Василина, люто втупившись у незнайомця. Ну, як у незнайомця — у знайомого, але не надто приємного. Він таки встиг засвітитися в нашій кімнаті й, схоже, залишив по собі стійке враження.

— Я майже закохався у твій удар, квіточко моя, — протягнув Сайрас із насолодою, усміхаючись так, що в будь-якої нормальної дівчини мурашки точно побігли б по шкірі. Але шкіра Василини була броньована — і мурашок не допускала.

— Ха! Дивись, не надумай одружуватися, бо в мене черга, — гордо задерла підборіддя Василина, театрально відкидаючи пасмо волосся за плече. — А старі в нас не в пошані.

— Може, я виняток? — хрипко засміявся Сайрас, не зводячи з неї пильного погляду.

Я не витримала й роздратовано закотила очі.

— А я вам не заважаю? Може, мені відійти кудись убік? — поцікавилася я з сарказмом.

— Ні, головне — не рухайся! — відмахнулася від мене Василина, явно захоплена з’ясуванням стосунків із темним магістром.

— А третій зайвий міг би, між іншим, і чаю запропонувати! Гостинність — на нулі, — обурено додала вона.

Сайрас усміхнувся й подарував їй такий погляд, що в мене аж серце пропустило удар.

— Стій там, п’явочко моя. Запропоную тобі все, щойно розберуся з твоєю подружкою, — ліниво протягнув він і різко змахнув рукою.

Його магія — сильна й темна, мов тінь — прокотилася приміщенням, легко знявши мій застряглий бар’єр, миттєво розплівши захист Яшара й встановивши новий — ідеальний, гладкий, такий, що тепер дозволяв зайти й Василині. А ми тут пихтіли пів години, наче два невмілі їжаки! Та хто він узагалі такий?!

— Д-дякую, — пробурмотіла я, почуваючись абсолютно непотрібною.

— Не варто. Зачини двері, — холодно наказав Сайрас і рішуче рушив у бік кабінету ректора.

Василина, миттєво забувши про сварку, підхопила наш рюкзак, перекинула його через плече й рішуче кинулася слідом за Сайрасом. Я поспішила за ними, намагаючись заспокоїти тремтячі ноги й шалене серце.

— Слухай, ми, звісно, вдячні за допомогу, але ти взагалі хто такий? — наздогнала його Василина, прищурившись із підозрою. — Спершу нишпорив у наших речах, тепер розгулюєш по кабінету ректора, ніби в себе вдома!

Сайрас зупинився й повільно обернувся, змірявши її важким поглядом.

— Багато на себе береш, дівчинко. Чи вже захотіла потрапити в лапи темного магістра? — загрозливо усміхнувся він.

У мене вирвалося абсолютно дурнувате:

— В-в-и… темний магістр?!

Ну звісно ж він! Я й раніше це знала, але тільки зараз по-справжньому усвідомила. Сайрас коротко кивнув, не знімаючи капюшона з мантії. Це що, у всіх темних магістрів такий загадковий дрескод?

Втім, Василину це зізнання не лише не налякало — воно її розпалило ще дужче.

— Тобі варто почати з себе, слизький типе! — чітко відрубала вона, гордо піднявши підборіддя. — Шастав по жіночій кімнаті й рився в речах, як… як маніяк!

Від її зухвалості повітря в кабінеті ніби скувало кригою. Стало різко холодно. Я застигла на місці, не наважуючись навіть вдихнути.

Сайрас ступив уперед і, не церемонячись, владно обвив рукою шию Василини, притягнувши її до себе.

— Ти напрошуєшся, дорогенька, — гаркнув він низько, втупившись їй просто в очі.