Глава 19. Пастка

Ми діяли чітко за планом. Тобто, так вважала Василина, а я лише намагалася виглядати так, ніби в нас узагалі був хоч якийсь план.

Здавалося, що виходило — принаймні з огляду на серйозний вираз обличчя подруги та зосереджені погляди, які вона кидала то на двері кабінету ректора, то на мене.

Коридори з обох боків були ретельно оглянуті.

Порожньо.

Ані звуку, ані жодної живої душі. Навіть професор Фінік уже закінчив свій злощасний обхід і кудись зник.

Та розслаблятися було зарано — за кілька годин сюди мав прийти новий черговий викладач. А хто знає, чи буде він таким же неуважним, як попередній.

— Тут дуже щільний захист, — прошепотіла Василина, уважно вивчаючи магічним зором напівпрозорий бар’єр біля дверей.

Я теж активувала магічний зір — і ледь не ахнула. Сітка захисних ниток була настільки густою, що здавалося, ніби це не двері, а вхід до королівської скарбниці.

З огляду на ситуацію, можливо, так воно й було.

— Це буде енерговитратно, — зітхнула Василина, — але вибору в нас немає.

Авжеж, вибору в нашій ситуації справді не було. Добре хоч, що зілля для відновлення сил ми прихопили завчасно.

І душу гріє, і сумку, і кишені.

— Дивись, зробимо так, — запропонувала я. — Спочатку я послаблю, потім ти підхопиш і продовжиш. Працюватимемо по черзі, щоб не виснажитися одночасно до нуля.

Василина кивнула швидко, мов блискавка.

Ми обмінялися напруженими поглядами. Вона стала на варту, а я обережно почала плести заклинання.

Пальці трохи тремтіли, серце калатало, але поступово я увійшла в знайомий ритм — енергія рівномірно струменіла венами й спрямовувалася в захисний бар’єр.

Робота була ювелірною.

Ми не могли порвати захисні нитки — це відчув би будь-який маг у радіусі кілометра. Треба було створити вузьку шпарину — буквально розсунути бар’єр, не пошкодивши його цілісності.

З часом я відчула втому. Потік магії затремтів, і я прошепотіла:

— Василино, підхоплюй!

Вона тут же стала позаду й обережно вплела свою енергію в мою, підтримуючи заклинання.

Передача пройшла бездоганно. Василина одразу зосередилася на захисті, а я, похитуючись, відступила й сперлася спиною об холодну стіну.

В очах трохи потемніло, але я швидко отямилася.

Я спостерігала, як подруга вправно керує потоком енергії.

Мені згадалися слова викладача бойової магії, який якось сказав, що нам із Василиною варто частіше тренуватися в парній магії.

І от тепер ми з блиском доводили, що він мав рацію.

— Ліро… я більше не можу… — прошепотіла Василина за якийсь час, і її голос затремтів. — Залишилося зовсім трохи, але сили вже на межі…

Її руки дрібно тремтіли від напруги, а обличчя стало хворобливо блідим.

— Чекай, зараз я знову підхоплю, — сказала я, підійшовши впритул і обережно вливаючись у її магічний потік.

Наші енергії були схожі, стихії збігалися майже ідеально, тож мені вдалося легко підхопити закляття, не порвавши жодної нитки захисту.

Василина з полегшенням видихнула, повільно розтисла пальці й осіла на підлогу, спершися на стіну й важко дихаючи.

— Ти що, з глузду з’їхала? — прошепотіла я, сердито глянувши на її виснажене обличчя. — Ти ж майже весь резерв сил витратила!

— Не весь… — вперто відповіла вона, хоча голос тремтів від утоми. — Тобі ж іще всередину йти. Твої сили важливіші.

Я стиснула губи, відчувши в грудях суміш роздратування й вдячності. Отака вона в мене — вперта, самовіддана й трохи… геть необережна.

— Годі вже героїзму. Візьми зілля для відновлення з сумки й випий. У нас їх два. А мені доведеться не йти, а повзти, якщо ти зараз не прийдеш до тями.

Василина втомлено всміхнулася, порилася в сумці й витягла флакон. Зробила кілька жадібних ковтків. До щік почав повертатися рум’янець, дихання вирівнялося.

Я тим часом остаточно розсунула бар’єр. Магічні нитки тремтіли, мерехтіли й іскрилися в повітрі, але ще трималися. Серце гупало, мов навіжене, а долоні стали вологими від хвилювання.

— Василино, стій на варті, а я піду всередину, — прошепотіла я, ледь стримуючи тремтіння в голосі.

Подруга рішуче кивнула, всім виглядом демонструючи, що готова накинутися на будь-кого, хто спробує зірвати наші плани. Ну або принаймні гепнути його чимось важким.

Я глибоко вдихнула й почала створювати навколо себе магічну матерію, максимально схожу за структурою на бар’єр, що нас оточував. Це було складно й енерговитратно, але мені вдалося сформувати більш-менш пристойну копію.

— Ну все, Ліро, зібралася й пішла, — тихо сказала я собі й ступила вперед, відчиняючи двері до кабінету.

Обережно переступила поріг. Усередині був знайомий кабінет секретарки: стіл, пергаменти, пера, документи. Порожньо й тихо, як і годилося в такий пізній час.

І все б нічого, якби не наступна мить. Бар’єр, який я тримала з такою напругою, раптом зупинився — ніби застряг у невидимих нитках пастки, щойно я зробила крок углиб приміщення.

— Клятвосвіт! — видихнула я, миттєво завмерши.

Серце закалатало ще дужче. Я відчула, як чужа магія туго оплутує мою. Бар’єр почав потріскувати й небезпечно коливатися, ніби от-от вибухне.

Позаду перелякано вигукнула Василина:

— Ліро, не рухайся! Там ще один захист! Одне зайве рух — і все розлетиться!

Я застигла, боячись навіть кліпнути. У голові не лишилося жодної думки — лише одна, знайома до болю, істерична:

— Що ж тепер робити?! — прошепотіла я, відчуваючи, як підгинаються коліна.

І саме в цей момент тишу прорізав несподіваний, насмішкуватий і вкрадливий чоловічий голос:

— Завмри, адептко, — протягнув він із ледачим задоволенням. — І довірся професіоналу.