Глава 18. Винен в арешті?

У коридорах академії було темно. Настільки темно, що навіть знайомі ще з першого курсу стіни здавалися чужими й незнайомими.

Наче самі вони, оброслі віковою історією та сотнями таємниць, дивилися на нас осудливо — ніби розуміли, чим саме ми збираємося зайнятися.

І це справді лякало. Навіть коридори здавалися порожніми. Хоча адепти зазвичай часто порушували правила, ми з Василиною були озброєні майже до зубів.

— Готова? — прошепотіла Василина, стискаючи мою руку до болю.

— А то ж! — відповіла я тремтячим голосом. — Обожнюю нічні прогулянки академією. Особливо якщо за це світить відрахування — або навіть довічне заслання кудись до ельфів-відлюдників.

— Не драматизуй, — буркнула вона. — Якщо що, скажемо, що шукали тапочки. Недарма ж ми босі!

— Або глузд, — занадто істерично хихикнула я.

— А він у нас колись був?!

Я ледь стрималася, щоб не розсміятися вголос, і ми тихо зачинили кімнату на звичний код. Василина додатково наклала захист.

Тепер жоден сторонній не зможе увійти, навіть якщо дуже захоче. Пташка-пліткарка, попрощавшись і стягнувши ще кілька шоколадок «про всяк випадок», змахнула кудись у свої таємничі справи, залишивши нас наодинці з цією небезпечною витівкою.

Ми рухалися дуже обережно.

Вийшли без взуття, щоб не створювати зайвого шуму, й тепер змерзали, ступаючи босими ногами по холодному кам’яному покриттю.

Кожен шурхіт здавався гучнішим за проїзд карети, а будь-який скрип змушував здригатися й завмирати на місці.

Коридори освітлювалися лише місячним світлом, що пробивалося крізь високі вузькі вікна, через що все навколо здавалося ще похмурішим і зловіснішим.

Ми з Василиною рухалися повільно, тримаючись за стіну й намагаючись не втратити орієнтир у цій напівтемряві. У кожної з нас був додатковий амулет для освітлення, але скористатися ним зараз було рівнозначно самогубству.

Мало хто не помітив би зайвого світла в порожніх коридорах.

Раптом з-за рогу почувся знайомий голос професора Фініка, і ми з Василиною миттєво припали до стіни. Кам’яна поверхня одразу остудила гаряче від хвилювання тіло, а протяг, що пронісся коридором, неприємно лоскотав поперек.

Серце почало шалено калатати.

— Терпіти не можу чергувань, — бурмотів професор Фінік. — Завтра ще й вести практику в темних… Ці адепти доведуть мене до сказу!

Я подумки закотила очі. Це не ми його доводили, а він нас! І доволі успішно. Хоча ми й не темники, а бойовики — але від перестановки доданків сума не змінюється.

— Активуємо амулет злиття з навколишнім середовищем, — швидко прошепотіла я Василині.

Вона мовчки кивнула й швидко активувала свій амулет. Я зробила те саме, відчуваючи, як тіло буквально зливається з кам’яною стіною, стаючи майже невидимим і невідчутним.

Амулети працювали бездоганно, і ми злилися з фоном настільки добре, що навіть перестали дихати.

Професор продовжував рухатися просто в наш бік, не припиняючи бурчати.

— Так, погоджуюся, — пробубнів він у маленький комунікатор, що висів у нього на вусі. — На палю б їх усіх! Особливо світлих. І цей магістр… змусив мене приймати додаткові іспити. Добре, що його нарешті впіймали. І добре, що я в цьому посприяв…

У мене ледь очі з орбіт не повилазили від почутого. Що?! Професор Фінік… посприяв арешту Райана?!

Моє обурення ледь не вибило нас із невидимості, але я вчасно взяла себе в руки.

Та раптом професор зупинився, уважно вдивляючись у стіну просто перед нами.

— Стій… тут якась стіна крива… — пробурмотів він, прищурившись і втупившись саме туди, де стояли ми з Василиною.

Я відчула, як ноги стали ватяними, а серце остаточно й безповоротно скотилося десь у п’яти.

— Крива? — невдоволено перепитав голос із комунікатора. — Фінік, ти знову напився заспокійливого зілля, чи що?

— Та ні, я тверезий! — сердито відповів професор, зробивши ще один крок ближче. Тепер нас розділяв буквально метр. — Але щось тут не так… ніби повітря дивно тремтить.

— Ага! Ще скажи, що стіна вміє дихати! — єхидно озвався співрозмовник.

Фінік почервонів від люті.

— У цій клятій академії все можливо! Може, тут замішана якась магія… Чорт його знає.

Я затримала дихання, відчуваючи, як мітка на зап’ясті починає пекти. Якщо він зробить ще один крок — буквально уткнеться носом мені в обличчя!

— Фінік, досить верзти маячню, — суворо сказав голос у комунікаторі. — Іди перевір другий поверх. І не забудь заглянути в комору з інгредієнтами — минулого тижня там зник цілий мішок кореня мандрагори.

Професор тяжко зітхнув, ще кілька секунд дивився на нас — а радше крізь нас, — потім знизав плечима й, бурмочучи щось нецензурне, рушив далі коридором.

Я повільно видихнула й ледь не осіла на підлогу. Василина вхопила мене за руку, допомагаючи втриматися на ногах.

— Це було близько, — прошепотіла вона.

— Навіть надто, — відповіла я. — Ти чула, що він сказав?

— Та краще б я оглухла, — Василина стиснула кулаки. — То професор Фінік замішаний в арешті ректора?

Я кивнула.

— Нам обов’язково треба дізнатися більше.

— Згодна, — хмикнула Василина. — І ще бажано гепнути цього професора підручником з магічної етики.

Ми обережно рушили далі, намагаючись іти ще тихіше. Кабінет ректора був уже зовсім близько.

Я почувалася одночасно й наляканою, й розлюченою.

Скільки ж таємниць ховається за стінами рідної академії!

Навіть професор, якого я вважала просто буркотливим і нудним, виявився замішаним у брудні інтриги.

Нарешті ми дісталися сходів, що вели на найвищий поверх — до кабінету Райана.