Глава 17. Цікавий лист

Моя рука здригнулася. Дихання збилося.

Світ, здавалося, завмер на мить. Навіть пташка стихла, витріщившись на мене круглими очима. Василина нависла, мов Громозека у сукні, і теж мовчала. Шоколадка в її руці ледь не тріснула навпіл від напруження.

А я просто стояла й дивилася на листа.

Від нього.

Від того, хто зник. Кого вивели під конвоєм. Кого звинуватили.

Того, кому я… довіряла. Більше, ніж слід було. Більше, ніж хотіла сама собі зізнатися.

— Що там? — нарешті прошепотіла Василина.

Я ковтнула. Дуже обережно — аби не видати, що в горлі пересохло.

— Зараз… — пробурмотіла я й почала читати.

- - 

Моя смілива дівчинко, Ліро,

Певен, ти читаєш цей лист із лап пташки — і робиш це ще до того, як вирушиш на місце злочину. Так, я знаю, що ти туди підеш, моя допитлива адептко.

Перш за все — будь обережна. Не висовуйся. І не шукай своїх батьків. Це не входило до плану — і не стане його частиною.

Ти питала, хто я. І я відповім: я той, хто не мав би тебе зустріти. Саме тому це й сталося. Тепер я завжди буду поруч — хочеш ти цього чи ні. Ми пов’язані.

Зараз ти в небезпеці. Твоя мітка — це ключ. І не лише до мене. Вона викликає надто жвавий інтерес… у когось ще.

Цей лист зачарований. Він самознищиться після прочитання. Я чекатиму нашої зустрічі. Ти можеш скористатися силою мітки. Не прийдеш сама — прийду я.

Стережися Яшара. Він — не той, ким здається.

Р.

- - 

Я дочитала.

І відразу відчула, як папір у пальцях починає теплішати. Я інстинктивно сіпнула руку, але було вже пізно — лист почав розсипатися: спершу з країв, потім із центру. Наче хтось посипав його невидимим пилом часу. За кілька секунд від нього залишився лише тонкий шар попелу, який розвіяв легкий протяг з вікна.

Усі застереження Райана вводили мене в якийсь дивний стан.

Я сиділа, не в змозі навіть перевести подих, і просто втупилася в порожнечу — туди, де ще мить тому тримала в руках листа від нього.

У голові гуло, думки плуталися, а серце билося так, ніби я пробігла академічний марафон… і не один, а двічі підряд.

— Ну? Ну що там?! — смикнула мене за рукав Василина, витріщившись на те місце, де щойно було послання, ніби воно могло раптом знову матеріалізуватися з повітря.

Я підвела на неї спантеличений погляд і насилу проковтнула грудку в горлі.
— А ти хіба… не бачила? — прошепотіла я хрипким голосом, відчуваючи, як тремтять пальці.

Василина похитала головою і винувато знизала плечима.

— Ти ніби дивилася в порожній клаптик, Ліро. Я не хотіла підглядати, чесно! Просто… цікавість перемогла.

— Лист був зачарований, — втрутилася пташка-пліткарка, важливо поправивши пір’ячко. — Його зміст видно лише тому, кому він адресований. Більше — нікому.

Я повільно осіла назад на ліжко й потерла скроні. Значить, я не збожеволіла. Це вже непогано.

— А як… як ти його отримала? — обережно спитала я пташку, відчуваючи, як у мене знову стискається горло від тривоги.

Адже Райана арештували!

Він мав би зараз бути під вартою. А єдиною його надійною зв’язковою була професорка Мері. У них же — клятва на крові.

То чому ж лист суперечив словам професорки? Райан просив мене не шукати батьків, а Мері, навпаки, наполягала, щоб я їх знайшла!

Я нічого не розуміла.

Пташка хитро прищурилася й розвела крильцями.

— Ну, багато чого я тобі не можу сказати, адептко, а то в тебе від надлишку інформації ще дим із вух піде, — заявила вона з виглядом найважливішої істоти в кімнаті. — Але одне скажу точно: темний магістр перебуває всюди й завжди — якщо сам того забажає. І жодна сила не змусить його залишитися там, де він бути не хоче.

Я замислилася. Всемогутній ректор у всьому всемогутній. Навіть за гратами він умудряється керувати подіями, надсилати загадкові листи адепткам, у яких і без того нерви тріщать по швах.

— То що там було?! — вигукнула Василина, не витримавши моєї мовчанки. — Він пропонує тобі руку і серце?!

Від несподіванки в мене ледь не провалилося серце в п’яти.

— Щ-що?! Заміж?! Борони боги! Ні, звісно ж ні! — обурилася я, підскочивши з ліжка, ніби мене хтось ужалив.

Василина вирячила очі й затріпотіла руками, ніби намагалася донести до мене вселенську істину:

— У вас мітка! Ти взагалі розумієш, що це означає?!

Я розгублено глянула на своє зап’ястя, де чітко відчувала тонкий візерунок мітки. Узор був красивий, навіть заворожливий, але… як же страшно це все звучало!

— І… і що? — жалібно пробурмотіла я, навіть не намагаючись приховати паніку в голосі.

— А те, що це назавжди! І зазвичай усе закінчується весіллям і купою маленьких магістрів! — заволала Василина так, що мені захотілося залізти під ліжко й ніколи більше звідти не вилазити.

— Я… я не згодна! І він мені нічого такого не пропонував! — підскочила я, відчуваючи, як щоки починають палати.

Ну от, тепер я ще й червона, як буряк. Чудово.

— Так, дівчата, не сваріться! Шоколадка в мене! — втрутилася пташка-пліткарка, грізно змахнувши своїм крихітним крильцем і вихопивши зі столу останній шматок нашої улюбленої шоколадки. — А тепер миріться і гайда на місце вбивства! Час настав! А весілля, мітки й усі ваші «заміжі» потім будете вирішувати!

Ми з Василиною втупилися одна в одну, важко дихаючи.

Пташка мала рацію: зараз точно не найкращий момент обговорювати такі речі. Потрібно було зібратися і йти. Спершу — вбивство.

А далі вже подивимось, хто кого — і чи взагалі.