Глава 16. Лист

Ми з Василиною перезирнулися й одночасно зробили ковток чаю. Відчувалося, що обидві ми трохи напружені — навіть наша синхронність уже здавалася підозрілою.

Пташка-пліткарка спостерігала за нами з ледве стримуваним інтересом, нахабно закинувши крило на крило й загорнувшись у край нашої хустки.

Я відкусила шматочок шоколадки — і одразу відчула, як молочний, злегка солодкуватий смак розтікається язиком, змушуючи мій мозок працювати швидше.

Можливо, шоколад варто офіційно визнати необхідним паливом для детективних розслідувань і нічних вилазок.

— А хто ж той третій? — спитала я, не витримавши мовчанки.

— Ну не я ж! — обурилася пташка, аж підскочила. — От адептки… тільки-но сіла, ще й хвоста не прикрила, а в них уже й перше, й тисячне питання! Хоч би спершу чаю мені долили!

— Глянь на неї: сама прилетіла, налякала нас до сказу, а тепер іще й скаржиться! — обурено відказала Василина з блиском у погляді.

Пташка-пліткарка, здається, навіть зніяковіла — її пір’ячко ледь потемніло.

— Та добре-добре, одразу накинулися… Я ж не навмисно! — бурчала вона, відвертаючись. — Це ж секретна інформація!

— Він нам узагалі друг чи ворог? — уточнила я, вдивляючись у пернату гінця поверх чашки.

— Друг, — швидко кивнула пташка, але тут же прищулилася, ніби й сама засумнівалася.

Проте зрештою я знову рішуче кивнула — мовляв, підтверджую.

— Ми його добре знаємо? — насторожено протягнула Василина, підозріло зиркаючи на гостю.

— Достатньо, — туманно відповіла пліткарка, змахнувши крилом у своєму улюбленому стилі — загадково й дратівливо.

Ото вже перната шкідниця — що за театральність?

Василина зітхнула з відчаєм і закотила очі.

— Та скажи вже прямо, хто це! Бо якщо виявиться, що це взагалі не той, з ким можна мати справу, то нам краще взагалі вдома сидіти, — сердито надула губи й схлипнула.

— Можу й загадками говорити, якщо просите! — підняла голову пташка, гордовито розправивши крильця. — Те, чого не дано знати зараз, відкриється згодом.

— Ой, яка радість від таких одкровень, — буркнула Василина, не надто вражена глибиною мудрості.

— Ви принаймні вже знаєте, що третій існує, — повчально мовила пташка. — А дехто не знає нічого і припускається безлічі помилок!

— Наприклад, «хтось» — це ми? — припустила я.

Пташка демонстративно скрутилася калачиком і пробуркотіла:

— Не я вас обирала — така вже доля. От і розбирайтеся: з ким і навіщо. Але пам’ятайте — дехто вже давно стежить за вами.

Ми з Василиною синхронно перезирнулися. Так собі новина для нічного штурму закритого кабінету…

Я замислилася. У її словах, безумовно, було щось логічне. Краще вже мати бодай якісь підказки й загадки, ніж сліпо летіти в невідомість. Хоча… сліпо ми й так летіли останні тижні.

Василина глянула на мене з явним занепокоєнням і раптом рішуче мовила:

— Ні, Ліро… Мабуть, нам краще нікуди не йти. Якщо там буде хтось третій — усе нам зіпсує.

Пташка аж захлинулася чаєм від праведного обурення.

— Вам ОБОВ’ЯЗКОВО треба туди піти! — вигукнула вона, підхопившись на лапки й ледь не перекинувши горнятко. — Поки Яшар зайнятий своїми справами й роздає кожному по шиї!

Я втупилася в пташку з зацікавленням. Оце так збіг… Яшар зайнятий, кажеш? Дуже вчасно. І звідки ця маленька перната заноза все знає?

Василина, схоже, подумала про те саме й недовірливо запитала:

— Слухай, а звідки ти взагалі стільки всього знаєш, а? Ти ж наче проста пташка-пліткарка, а знань у тебе — як у голови Служби розслідувань.

Пташка гордо хмикнула й з виразом зверхності знову сьорбнула чаю.

— Нас багато, а вас — ні. Ми скрізь і непомітні, а ви — ні, — гордовито повідомила вона й закотила очі так артистично, ніби саме вона була головною розвідницею світу, а ми — дві халамидниці, що лише заважають їй працювати.

Я задумливо пожувала шматочок шоколадки. Що ж, тут і справді не посперечаєшся. Пернатих повно всюди. З їхньою допомогою можна дізнатися і хто з ким зустрічається потайки на даху академії, і що саме обговорюють у кабінеті ректора.

Не дивно, що пташка знала більше за нас.

Василина, здається, теж це усвідомила й трохи розслабилася. Трохи. Рівно настільки, щоб відкусити ще шматочок шоколаду.

— Гаразд, — нарешті кивнула вона. — Ми підемо. Але якщо цей третій виявиться якимось неприємним типом або, що ще гірше, стукачем — я тебе, перната, запечу на святкову вечерю.

— Та ви що?! Я ж вам як рідна мати! — обурено вигукнула пташка, задерши дзьоба з глибоко пораненою гідністю.

— От і доведи це, — твердо сказала я. — Ти нас туди тягнеш, отже, й попередь, якщо щось піде не так.

Пташка театрально закотила очі, зітхнула з усією глибиною своєї пернатої душі й погодилася:

— Гаразд-гаразд! Якщо побачу небезпеку — дам вам знак!

— Який? — уточнила я.

Пташка гордо випнула грудку і заявила:

— Пронизливий крик жаху!

Василина скривилася:

— Може, щось менш драматичне?

— Ні вже! — фыркнула пташка. — Я акторка від народження — тільки такий сигнал і можу подати!

На тому й зійшлися.

— А, ледь не забула через ваші допити, — махнула крилом пташка-пліткарка і щось спритно витягла з глибини своїх пір’їн.

Виглядало це доволі підозріло. Я навіть на мить уявила, як у ній влаштований склад — з поличками, підписами і, можливо, крихітною архівною мишкою на ставці.

Вона простягнула мені крихітного листа. Такий маленький, що його цілком можна було сплутати з фантиком від цукерки. Розміром — з чверть сірникової коробки.

— Тримай, Ліро. Це послання наказано було передати тобі особисто, — урочисто промовила пташка.

Я обережно взяла лист. Він був неймовірно легкий. Папір — трохи шершавий, майже як пергамент. Почерк… ну, якщо це взагалі можна було назвати почерком. Там були якісь знаки, лінії й карлючки — ледь помітні неозброєним оком.