Глава 15. Вас буде троє!

Я коротко кивнула, і в моїх очах, мабуть, промайнула іскра одержимості. Після всього, що я дізналася, я вже не могла просто сидіти й чекати. Я мусила діяти. Хай навіть поповзом — у нічній сорочці й через балкон.

Але Василина… вона ж, звісно, моя подруга, бойова напарниця, захисниця та постачальниця здорового глузду. Та її допитливість — страшніша за деякі іспити.

— Але спершу, — нарочито спокійно вимовила вона, — ти мені особисто все розкажеш.

— Василино… — почала я, щиро мріючи випаруватися.

— Я слухаю! — Вона схрестила руки на грудях і глянула на мене з усією серйозністю світу.

— Тоді… не тут.

Ми швидко дісталися до кімнати. Наклали захист, щоб більше нікому й на думку не спало вибивати двері.

— Ну? Я чекаю!

Я тяжко зітхнула й уперлася поглядом у стелю. От прямо з надривом, із драмою. Ця тема навіть у моїй голові ще не встигла вкластися. І наш поцілунок… теж.

Я почервоніла до самих вух. Дихання збилося миттєво. Варто було тільки згадати — і одразу дах зривало…

— Та немає чого розповідати… Я й сама ще не розібралася, якщо чесно, — видихнула я, обійнявши коліна й уткнувшись у них підборіддям.

— Мітка — це дуже серйозно, Ліро… — тихо сказала Василина. — Навряд чи це було просто захоплення. Ти ж точно читала про це в підручнику.

Отож. Навряд чи. Я знала, що вона має рацію. І саме це лякало найбільше. Не тому, що я не хотіла відчувати щось до Райана — а тому, що хотіла. Надто сильно.

А це, знаєте, вже біда.

— Це щось на рівні… гормонів, — пробурмотіла я. — Сплеск адреналіну, якась магічна симпатія… шалені емоції. Коли земля з-під ніг іде.

— Ага, — кивнула Василина, обіймаючи мене за плечі. — Гормони з очима кольору грози й пресом, як із підручника з магічної анатомії?

— Дякую, саме цього уточнення мені й бракувало! — простогнала я, але все одно всміхнулася.

— Я впевнена, ти з усім розберешся. Але спершу — вбивства. А вже потім — оця вся… романтично-фатальна мітка. Бо до неї ми можемо й не дожити, якщо інше не владнаємо, — розсудливо додала вона. — Але якщо захочеш щось обговорити — я поруч.

Я знову кивнула. Бо як би я не прикидалася непохитною перед іншими — перед Василиною це не виходило. Вона завжди знала, коли я лише вдаю, що зібрана, а всередині — суцільна каша.

Згодом ми взялися до справ. Треба було дочекатися ночі й водночас привести себе до ладу. Розчесалися, якимось дивом зашили мій рукав, що порвався на допиті, і… перейшли до головного: документів.

— Так, дивись, — почала Василина, перебираючи записи. — Зробимо дві копії. Поділимо справу навпіл. Якщо нас раптом засічуть і заберуть один медальйон — повну картину не зберуть.

— Чудова ідея, — кивнула я. — Але давай зробимо ще краще: перемішаємо всі літери прямо всередині тексту, щоб узагалі не залишилося логіки. І тільки після того, як скажемо секретну фразу — все збереться в правильному порядку.

— Геніально. Шифр-ребус-ілюзія. Мені подобається! — Василина заплескала в долоні.

Ми чаклували довго й натхненно. У підсумку в нас вийшов парний артефакт — два медальйони на тонкому золотому ланцюжку.

Усередині кожного — крихітна овальна скринька, в якій зберігалося спільне зображення нас із Василиною, як ми сидимо на сходах гуртожитку.

На вигляд — звичайна прикраса. Насправді — смертельна інформаційна бомба. Ну, це вже краще, ніж носити документи за спиною.

Потім ми зарилися в довідники з бар’єрів. Кілька книжок: одна — напівзгоріла, дві — з позначками на кшталт «не відкривати без рукавичок», і ще одна — та, що явно бурчала щоразу, як я на неї дивилася.

Ми розібралися, як саме був накладений бар’єр на кабінет ректора, і прикинули: його можна тимчасово послабити, спрямувавши силу в «щілину» між поверхами.

Головне — не надто явно, щоб господар нічого не відчув.

Зібрали невелику сумку. Лише найнеобхідніше: амулети маскування, артефакт із рунами стихій, порошок для розсіювання світла, кілька зіль і — звісно — шоколадку.

— Відбій о восьмій, — сказала я, звіряючись із часом. — Але ми вийдемо пізніше. Через годину. Може, дві.

— Домовилися, — кивнула Василина. І одразу ж полізла до своїх запасів їжі.

— Ти знову їси, коли нервуєш.

— А ти — ні? — усміхнулася вона з повним ротом пирога. — Нерви — штука тонка. Їх підкріплювати треба.

І ми їли. Мовчки. Зосереджено. Наче в нас важлива місія. Наче це не шоколад із горіхами, а священне паливо від богів магії.

І тут у вікно постукали.

Ми обидві підскочили. Я підійшла, обережно привідкрила фіранку й… відчинила вікно. Там, зависнувши на магічних крильцях, тремтіла пташка.

Пташка-пліткарка.

І вигляд у неї був такий, ніби вона вже написала на нас десяток доносів — але ще притримує їх про всяк випадок.

— Нарешті! — зойкнула вона, влітаючи в кімнату й розпушуючи пір’ячко. — Як завжди! Залишили мене на вулиці, щоб я замерзла! Де ваша емпатія?! Де турбота про бідну, виснажену інформаційну пташку?!

— Привіт-привіт… А це хто? — вирячилася Василина.

— Ага! Шоколад! І чаю мені! З малиною!

Пташка приземлилася на подушку, загорнулася в шматок хустки, немов у плед, і вальяжно дивилася на нас.

— Це пташка-пліткарка, — підказала я Василині. Вона ж тоді спала, коли та прилітала вперше.

— Ого.

— Що ти там «огокаєш»?! Давай шоколадку!

І Василина без зайвих питань відламала їй шматочок плитки. А я принесла чаю.

— Оце сервіс — так сервіс! — задоволено забуркотіла вона й узялася активно ласувати.

Ми з Василиною напружено дивилися на неї. І пташка врешті поперхнулася.

— Та з вашими обличчями й шматок у горло не лізе! — обурено пирснула вона.

— А ти спершу скажи, що принесла, а ми тобі й допоможемо затоптати той шматок, якщо не лізе, — люб’язно всміхнулася Василина.

— Тьху на тебе! Небезпечна якась… Гаразд! Розкажу. Беріть шоколад на трьох — бо хтось до вас приєднається під час нічної вилазки.