Глава 14. Стерті спогади

— Що? У дитбудинок? — прошепотіла я, відчуваючи, як мене стискає тугий обруч тривоги.

Стіни кабінету професорки Мері почали тиснути з удвічі більшою силою. Повітря стало катастрофічно мало.

Туди… Я не хотіла повертатися. Ніколи. Навіть подумки.

— І це потрібно оформити як особливу практику, — незворушно додала професорка, перегортаючи якісь документи на столі за допомогою магії.

Вона перегортала сторінки просто в повітрі, навіть не торкаючись їх пальцями.

— Тому це займе кілька днів.

Я проковтнула слину. Причому з таким звуком, ніби проковтнула камінь.

Кілька днів. Цілих два дні, щоб морально підготуватися. Хоча… як узагалі підготуватися до повернення в місце, яке десятиліттями витісняла з пам’яті як найстрашніший елемент кошмару?

— Чому… просто не запросити цю інформацію через академію? — благально протягнула я.

Професорка поглянула на мене з розумінням.

— Ліро, ми як навчальний заклад не маємо права вимагати документацію, що зберігається в іншій установі, — почала пояснювати Мері, встаючи й розмірено походжаючи кабінетом. — Ти ж знаєш, що в старих архівах збереглися навіть документи п’ятсотрічної давності?

— Знаю, — похмуро відповіла я. — Але ж туди нікого не пускали. Ні студентів, ні викладачів. Навіть повнолітніх послушників. Там же одна захисна печатка на іншій.

Професорка Мері раптом різко зупинилася, обернулася до мене й… підморгнула.

— Я дам тобі особливий артефакт. З ним ти не виділятимешся. Будеш, як усі. Ніякої магії. Ніяких офіційних запитів. Просто огляд, — вона прищулилася. — Бо офіційно ти нічого не запитуватимеш. А отже, формально — нічого й не порушуватимеш.

— Але… це ж усе одно незаконно, — сипло прошепотіла я.

Мене аж пересмикнуло. Не те щоб я раніше ніколи не порушувала академічні правила, але це вже був зовсім інший рівень.

— Не надавати документи сироті — теж незаконно, — хмикнула Мері. — Просто різні установи трактують закон так, як їм вигідно. А ти, Ліро, діятимеш у межах тонкої академічної практики з архівного пошуку магічного сліду.

— Складно звучить, — пробурмотіла я. І вперше за весь цей час мені захотілося сховатися під стіл і не вилазити років так двісті.

— Але офіційно — усе чисто, — підморгнула професорка. — А якщо що — я тебе прикрию. Я чудово знаю, що саме ти шукатимеш. І, повір, якби ти вирушила сама, без клятви й без мого втручання, — наслідки могли б бути значно гіршими. А так шанси вийти без шкоди — високі.

Я кивнула. Вона знову мала рацію. І це водночас було і втішно, і лячно.

— І я поїду туди сама? — обережно уточнила я.

Професорка Мері знизала плечима. Причому якось… двозначно, ніби в неї в рукаві був припасений якийсь козир.

— Я подумаю над цим. Спершу треба розібратися з непроханими гостями, — похмуро мовила вона, і в її голосі дзенькнув метал.

Ага, значить, знову хтось шастає. Схоже, слідче відомство знову розперезалося й досі не зрозуміло, що вже давно перейшло межу.

— А ще… — вона раптом клацнула пальцями. — Нам терміново треба впорядкувати твої спогади.

— Мої? — я витріщилася на неї. — А що з ними?

— Ти ж не хочеш, щоб хтось… наприклад, Люк, знову поліз тобі в голову й знайшов там… компрометуючі матеріали?

— А вони були… — почала я, але одразу захлопнула рота.

Василина хихикнула збоку.

— А можна мені підглянути? Цікаво ж! — засміялася вона.

Я кинула на неї нищівний погляд.

— Менше знаєш — міцніше спиш!

Зрадниця.

— Саме тому, на правах клятви крові, я дещо підкоригую, — сказала професорка. — Суть залишиться з тобою. Нічого не зникне. Просто… якщо хтось спробує копирсатися у твоїй симпатичній голівці — побачить ту версію, яку ти вже озвучила на допиті.

— Тобто… ілюзію?

— Не ілюзію, — відрізала Мері. — Захисну копію. Зроблю дублікат. Справжнє залишиться недоторканим.

Я повільно кивнула. Вона знала все. Навіть більше, ніж я сама. Тож сперечатися було безглуздо.

Професорка підійшла до мене й обережно поклала долоні мені на голову. Теплі. Впевнені. Її енергія була м’якою, але щільною. Вібрації, що йшли від неї, розходилися черепом, як тепла хвиля.

Мені раптово стало спокійно.

— Готово, — за кілька хвилин сказала Мері, прибираючи руки. — Тепер навіть якщо тебе поставлять перед магічним трибуналом і викрутять пам’ять — побачать тільки «офіційну версію». Чисту, як сльоза.

Я подякувала професорці Мері.

— Клятва крові не дозволить їм обійти копію спогадів, — спокійно мовила вона, дивлячись на мене поверх окулярів. — Хоча… я б усе одно перестрахувалася. Подумаю, як ще можна закрити вашу чарівну голівку від зайвих очей.

Я просто кивнула.

— І, Ліро, більше ніхто не проводитиме допитів. Принаймні — офіційно, — додала Мері, і її тон став м’якшим. — Якщо хтось намагатиметься — смикни нитку клятви. Я прийду. Тож можеш не перейматися. Іди, відпочинь. І пам’ятай: те, що ти робиш, — важливо.

Ми з Василиною синхронно кивнули.

— Ах так, і ще одне, — Мері насупилася й ткнула пальцем нам за спини. — Не забудьте заховати речові докази.

Ми знову кивнули. Чесно кажучи, у нас уже шия від цього боліла.

Документи. Ті самі папери, які могли перевернути все розслідування з ніг на голову, спалити кілька репутацій і рознести чиюсь кар’єру в пил, — наразі були заховані під одягом Василини. Не найелегантніше місце, зате непомітне.

Ми попрощалися з професоркою й вийшли з її кабінету.

Йшли тихим, порожнім коридором, намагаючись не гриміти чоботами й не привертати зайвої уваги. На диво, нікого не було.

— Проберемось сьогодні вночі на місце злочину, — прошепотіла я, коли ми звернули за ріг.

— Сьогодні? — з підозрою перепитала Василина. — Тоді після відбою і вирушимо.