Глава 13. Ти наступна

Професорка Мері ледь підняла брови й навіть нервово засміялася — очевидно, не очікуючи від мене такої реакції.

— О, люба моя, тільки не кажи, що ти не помітила на своєму зап’ясті мітку істинної пари...

Я відчула, як земля пішла з-під ніг, і миттєво глянула на те саме зап’ястя, яке нестерпно свербіло весь вечір.

І там, просто на моїй блідій шкірі, чітко й абсолютно виразно сяяла тонка срібляста лінія, переплетена химерним візерунком. Я була впевнена, що ще кілька годин тому нічого подібного там точно не було!

Або ж я була не дуже впевнена… Мабуть, просто не звернула уваги.

— Це… це неможливо! — приголомшено видихнула я, перевівши погляд на професорку.

Професорка Мері зітхнула й розвела руками:

— Мітка істинності не з’являється просто так, Ліро. Це не жарт і не випадковість. Вона означає, що між тобою та ректором існує зв’язок на рівні істинної пари. А це значно більше, ніж просто симпатія чи захоплення. Це — доля. І саме вона зараз втручається в усе, що відбувається.

Василина витріщила на мене очі, роззявляючи й знову закриваючи рота, як спіймана на гачок рибка:

— Ти й ректор? Мітка істинності? Святі боги… Я, звісно, підозрювала, що між вами щось є, але щоб таке?!

— Повірте, це надзвичайно серйозно, — додала професорка Мері. — Тепер усе стало ще складнішим. Якщо хтось дізнається про цю мітку — це буде не просто відрахування. Це буде скандал. Справжній. Тож, дівчата, ви мусите бути дуже обережними й нікому нічого не розповідати.

Я важко ковтнула, все ще не зводячи погляду з власного зап’ястя, де мерехтіла тонка срібляста лінія.

— Для початку ми мусимо скласти клятву на крові, — сказала професорка Мері й суворо глянула на мене з Василиною. — Те, що я вам зараз розповім, не просто не повинно вийти за межі цієї кімнати. Воно навіть не повинно виринати у вашій пам’яті. Клятва це приховає.

Я кивнула. Враховуючи, скільки вже знала професорка Мері, у нас просто не було вибору. Та й ми цілком їй довіряли. Точніше, це ми довіряли їй — а вона, здається, довіряла нам свої таємниці й, можливо, навіть життя.

— А після клятви ти все одно розкажеш мені про свої стосунки з ректором, — звузивши очі, з погрозою промовила Василина.

Я нервово хихикнула. Що їй розповідати, якщо я й сама не розуміла, що там між нами коїться? Але зараз це було не головне. Головне було інше.

Ми втрьох зробили невеликі проколи на пальцях, виголосили давні, жорсткі слова про те, що за жодних обставин не зрадимо таємниць, відкритих тут і зараз. Потім провели кров’ю по зап’ястях одна одної. Спалахнула тоненька червона нитка — знак клятви, видимий лише для нас.

— Цю мітку можна показувати іншим, — пояснила професорка Мері. — Для мене це гарантія: ніхто не ризикне мене вбити. Бо якщо я загину — вони ніколи не дізнаються того, що дізнаєтесь ви сьогодні.

Я знову проковтнула клубок у горлі. Тепер академія здавалася мені ще небезпечнішою, ніж раніше. Звичайне навчання перетворилося на смертельну гру, де ставки — надто високі.

— А тепер переходимо до головного. Ти зберегла документи, які тобі передали, Ліро? — запитала професорка Мері.

Ми з Василиною переглянулися й одночасно кивнули. Записи досі лежали під її одягом — надійно сховані за спиною.

— Чудово, — з полегшенням видихнула професорка. — Нікому їх не показуйте. Ніколи. Краще носіть їх із собою постійно й замаскуйте під якийсь артефакт.

Я кивнула, стараючись добре запам’ятати її пораду. Професорка продовжила, дивлячись кудись у далечінь, ніби знову переживала вже відомі їй трагічні події:

— Убивства почалися давно. Ще з вашого першого курсу. Спершу — майже непомітні. Але потім вони почастішали. Особливо після того, як змінився ректор і на посаду прийшов Райан. Згодом стало очевидно: вбивця обирає лише дівчат із конкретною зовнішністю — рудим волоссям і блакитними очима.

Я відчула, як знову змерзли кінчики пальців. Моє волосся і очі — ідеально підходили під опис.

Професорка важко зітхнула й продовжила:

— Ми з Райаном разом узялися за розслідування, щойно зрозуміли, що Яшар — лише балаганний говорун. Ми налагоджували контакт із родинами дівчат, які мали схожу зовнішність, намагалися їх сховати, надягали десятки захисних амулетів. Навіть відправляли їх у найнадійніше місце, яке знали, — таверну «Вибите око». Бо якщо хочеш щось добре сховати — залиш на видноті. Тоді точно ніхто не доторкнеться.

Але й це не допомогло. Дівчата продовжували вмирати — одна за одною.

Вона на мить замовкла, а тоді додала найстрашніше:

— І найжахливіше — всі смерті так чи інакше були пов’язані з Райаном. Убивця ніби навмисне намагався його підставити. Дівчата гинули біля його дому, всередині його будинку, в його кабінеті, навіть у таверні, куди він ходив у справах академії. Останнє вбивство сталося просто в кабінеті ректора — коли самого ректора там не було. І бути не могло.

— Так, його там не було, — тихо підтвердила я, згадавши нашу останню зустріч, якщо це взагалі можна було назвати побаченням. — У той час він був зі мною. Він не міг піти чи зникнути — фізично не міг.

— Я вірю, — заспокоїла мене професорка. — І знаю, що він невинний. Саме тому нам так важливо приховати все, що ми знаємо. Інакше буде гірше. Для всіх. Бо вбивця може бути серед нас.

Вона втомлено потерла скроні й подивилася мені просто в очі:

— Те, що Яшар поки не вірить, що ти можеш стати наступною жертвою, — грає нам на руку. Це тимчасово убезпечує тебе. Але водночас — небезпечно. Бо ти залишаєшся без офіційного захисту. Тобі обов’язково треба з’ясувати, хто твої справжні батьки, Ліро.

Усередині в мене все похололо.

— Мої… справжні… батьки?.. — прошепотіла я. — Але я все життя намагалася дізнатися хоч щось про них! І нічого… жодної зачіпки…

Я відчула, як очі защипало від сліз, і міцно стиснула тканину спідниці, щоб не розплакатися. Ще бракувало, щоб професорка побачила мою слабкість.