Глава 12. Мітка

Яшар стояв, витріщившись на мене, ніби вперше побачив живу студентку, здатну дати відсіч. А я сьогодні була налаштована рішуче!

Якби не моя впертість і бажання вирватися, невідомо, чим усе могло б закінчитися.

Його обличчя, ще мить тому бліде, знову налилося кольором — але тепер уже не від зверхності, а від ледь стримуваного гніву.

— Це все правда? — нарешті тихо запитав він, переводячи погляд на своїх підлеглих. — Ви ще й посміли вдарити адептку?

Лише тепер Яшар звернув увагу на червоно-синю пляму на моїй щоці.

Гаррі нервово смикнув плечима, але відвів погляд убік — було очевидно, що йому нічого переконливого сказати.

Люк усе ще намагався оговтатися після удару. Ален мовчав. Власне, здавалося, йому взагалі було байдуже.

— Якщо все це справді мало місце, — продовжив Яшар крижаним тоном, знову повернувшись до мене, — то матимете справу з наслідками.

Він кинув на Гаррі спопеляючий погляд.

— Я особисто проведу розслідування. А поки що раджу вам, адептко Ліріс, утриматися від будь-яких коментарів щодо інциденту до завершення справи.

Професорко Мері, візьміть її під свою опіку. Усі інші — до мене в кабінет. Негайно!

Він різко розвернувся й рушив коридором, змусивши всіх розступитися.

Гаррі й Люк, понуривши голови, попленталися слідом, старанно уникаючи мого погляду.

— Класно ти йому вліпила, — прошепотіла Василина, щойно Яшар з підлеглими зникли за поворотом. — Тепер десять разів подумають, перш ніж знову зачіпати студентів.

Професорка Мері обернулася до нас, схвально всміхнулася й кивнула:

— Сміливо, адептко Ліріс. Сміливо і правильно. А тепер — обидві до мого кабінету. Треба з’ясувати, що тут насправді коїться.

Ми з Василиною слухняно рушили слідом за нею. Йшли швидко й мовчки, доки не дісталися місця призначення.

Двері за нами тихо зачинилися, і я з полегшенням видихнула.

Тут, у її маленькому алхімічному притулку, завжди було затишно.

І безпечно.

Кабінет професорки зіллєваріння виглядав саме так, як і мав виглядати кабінет справжнього алхіміка:

полиці, заставлені акуратними колбами всіх кольорів веселки, флакони з дивними рідинами, що шипіли, булькотіли й вирували.

Під полицями безладно стояли казани всіх можливих розмірів.

У кутку стояла велика шафа, вщерть набита пакетиками із сушеним зіллям, а над нею висіла в’язка запашних трав.

Професорка Мері сіла за стіл, акуратно заправила світлі пасма за довгі ельфійські вуха й стомлено зітхнула:

— Отже, Василино, тебе ще не допитували і, схоже, вже не будуть. Розкажи, що знаєш.

Василина коротко й спокійно виклала суть: як ми пішли на вечірку, як усе було весело, а потім наші шляхи розійшлися.

Я мимоволі здригнулася, згадавши Тео та його дивну поведінку.

Професорка уважно її вислухала й повільно кивнула.

— А вас, отже, ректор переніс назад до академії, і після цього ви одразу пішли до кімнати? — уточнила вона, пронизливо глянувши на мене своїми глибокими зеленими очима.

Я трохи напружилася й кивнула.

Так, подробиці того, що сталося потім, я воліла б залишити при собі.

Тим паче не хотіла посвячувати в них ані професорку, ані Василину.

Особливо Василину, в якої було вроджене чуття на всілякі пікантні подробиці та таємниці, які вона просто обожнювала викопувати.

— Саме так, — стримано відповіла я.

Професорка стиснула губи. На її обличчі майнуло щось схоже на розуміння й ледь помітне співчуття.

— Те, що я зараз вам скажу, — вона трохи нахилилася вперед, — надзвичайно важливе й не повинно залишити межі цієї кімнати. Я чітко висловлююсь?

Ми з Василиною одночасно кивнули. У кабінеті повисла напруга — густа, наче її можна було нарізати ножем, загорнути в папір і заховати в один із численних професорських шухлядок.

— Справа в тому, — почала професорка Мері повільно, добираючи слова, — що я вже давно працюю разом із ректором. Ми разом розслідуємо ці вбивства. І я точно знаю, що ректор не винен. Так само, як і ти, Ліро.

Вона уважно поглянула на мене, очевидно очікуючи реакції. Я відчула, як щоки налилися жаром, і намагалася зробити вигляд максимально байдужий і водночас здивований.
Вийшло кепсько. Але я старалася.

— Я… я не зовсім розумію, про що ви, професорко, — випалила я заздалегідь заготовлену фразу, яка тепер прозвучала непереконливо навіть для мене самої.

Професорка ледь усміхнулася. Її погляд став м’якшим і трохи сумним.

— Не варто, Ліро, — спокійно сказала вона. — Я знаю, що ти була в його кабінеті, а потім — у нього вдома. На магістра було скоєно напад, він був надзвичайно ослаблений, а ти йому допомогла. І, повір, я знаю це точно. У нас із ним — клятва крові, — додала вона, піднявши руку й показавши тонку червону нитку на зап’ясті.

Я мимоволі здригнулася. Клятва крові — це тобі не жарти. Порушити її — все одно що вчинити самогубство.

— Тобто… ви все знаєте… — прошепотіла я, опустивши очі.

— Так, Ліро, я знаю, — м’яко підтвердила професорка. — І те, що він не винен. І те, чому ти не хотіла відкривати свої спогади. Через страх відрахування, так?

Я ще раз мовчки кивнула, не знаходячи слів. Професорка Мері співчутливо усміхнулася, але вже за мить її обличчя знову стало серйозним і зосередженим.

— Ситуацію ускладнює ще й те, що між тобою та ректором є мітка істинності, — повільно мовила вона, відкинувшись на спинку крісла.

— Що?! — я аж підскочила з місця, ошелешено вирячивши очі. — Яка ще мітка?!