Глава 9. Ви лише жінка

— Ти що верзеш?! Це ж секретна інформація! Тепер адептку Ліріс доведеться тимчасово сховати, доки ми не зітремо їй пам’ять! Або… ще гірше… можливо, вбити буде простіше...

Я завмерла.

Перепрошую — що?!

Дружина?!

Ось тепер усе стало на свої місця — точніше, з гуркотом і драматичним відлунням потрясіння повилітало з них. То ось за якою схемою вони працювали! Службовий шлюб для прикриття? Тиск? Шантаж? Чи просто… повне порушення всіх етичних норм?

Жах.

Про це негайно треба повідомити. Хоча б інших адептів. Викладачів. Комітет з етики. Усім. Навіть домовим — хай і ті знають. Раптом допоможуть.

— Розлучишся! — рикнув Гаррі. Не чоловік, а каток по чужих емоціях.

А Люк, насуплений, бурмочучи щось дуже нецензурне собі під ніс, підійшов до секретарки й вибив із її рук комункристал. Просто так. Силою. Наче забирав іграшку в молодшого брата. Вона зойкнула, але ніхто її не захистив.

І саме в цю мить я зрозуміла: іншого шансу не буде.

Я зціпила зуби, нахилила голову — й на вдиху прошепотіла закляття іржі, спрямувавши його на магічні наручники. Почула характерний скрип, потім тріск — і відчула, як закляття блокування слабшає.

Клац.

Наручники зісковзнули з моїх зап’ясть, мов принижені злочинці. Я зірвалася з місця з такою спритністю, що сміливо могла б змагатися з Василиною на практиці з бойової магії.

— Дідько! Зловити цю шмаркачку! — загорлав Гаррі.

Шмаркачка?! Та я тебе, старий допитувачу з лупою замість совісті, так заморожу, що слова з рота в тебе виходитимуть із затримкою — ковзаючи по кризі!

Я різко змахнула руками в повітрі, активуючи руни води й повітря. Магія вирвалася з пальців — дзвінка, іскриста, жива. Потік енергії загудів у вухах, але я трималася.

Комбіноване закляття. Хвиля холоду й вітру.

Різкий морозний удар прокотився кімнатою, відкинувши чоловіків назад. Люка втиснуло в стіну, Ален повалився на Гаррі. Папери злетіли вгору, пера розлетілися, мов перелякані птахи. І якби не терміновість, я б щиро насолодилася цією видовищною сценою.

Я рвонула до дверей.

Один стрибок. Другий. Майже дісталася. Рука вже тягнулась до ручки — і тут згадала: магічне блокування!

— Ага, зараз подивимось, хто тут шмаркачка! — прошепотіла я.

Стиснула долоню, спрямувала енергію вперед і вивільнила імпульс — потужну крижано-повітряну хвилю.

БАХ!

Двері вилетіли з отвору, розсипаючись трісками. Я вискочила в коридор, мов справжній герой із дешевої, але бойової фентезійної історії.

І тут, ніби за велінням світлих, з-за рогу з’явилася професорка Мері. У руках — оберемок книжок, на обличчі — вираз тієї самої втоми, яку можна побачити у викладачів після сесії.

— Адептко Ліріс? Що з вами?!

Я зупинилася, хапаючи повітря ротом, мов рибка на суші.

— Мене… мене катували й ударили! — видихнула я на одному подиху.

Вона впустила книжки. Усі адепти витріщилися на мене.

Професорка Мері окинула мене холодним, чіпким поглядом — і я майже фізично відчула, як її мовчазна оцінка хльоснула по обличчю болючіше, ніж ляпас Люка.

Особливо тоді, коли її погляд зупинився на моїй палаючій, червоній щоці. Брови сіпнулися. На обличчі майнуло щось дуже схоже на обіцянку швидкої помсти — жіночої, виваженої, академічно точного калібру.

І, о так, вона побачила сліди від наручників.

З кабінету, ніби за командою, вискочили Гаррі з Люком. Стримані, ділові, з виразом обличчя: «нічого не сталося, усе під контролем». Я б і плюнула їм під ноги, та в роті пересохло.

Професорка Мері випросталася й рішуче відсунула мене за спину — мов коштовний експонат, який не призначений для ваших брудних лап, панове.

До мене відразу підлетіла Василина. Очі в неї стали більші за долоні, якими вона то намагалася мене погладити, то витерти побите обличчя.

— Ліро! Святі сили! — прошепотіла вона, вдивляючись у моє лице. — У тебе ж синяк буде… Яке паскудство! Хто посмів?!

Я лише кивнула. Так, посміли. І не один раз. Щока пекла, а в голові паморочилось.

— Та що ви собі дозволяєте?! — прошипів Люк. — Ви заважаєте слідству!

Виглядав він так, ніби ми влаштували чайну вечірку посеред ритуального кола, ще й не спитавши дозволу Ради Старших Магів.

— Люк! — гаркнув на нього Гаррі.

Здається, хоч трохи усвідомив, що той перегнув. Принаймні — з тоном. Бо по суті… обидва були по самі вуха у провалі.

Гаррі, різко змінивши тон, тепер майже муркотів:

— Професорко Мері, перепрошую… Дозвольте адептці Лірис пройти з нами. Наш допит ще не завершено.

У мене аж мороз пішов по спині. З ними? Ще чого!

Я відступила на крок — інстинктивно.

І тут Мері обернулася. Поглянула на мене через плече. Стиснула губи.

Цокнула язиком.

— Коли я казала вам, шановний слідчий, що ви можете почуватися як удома, — заговорила професорка Мері з тонкою, дзвінкою люттю, — я зовсім не мала на увазі, що ви маєте право встановлювати тут власні правила.

У неї навіть ельфійські вуха сіпнулись. А це, між іншим, гірше, ніж якби вона закричала.

Бо коли Мері говорила тихо — це означало, що хтось дуже скоро отримає по голові.

Гаррі зморщився. На його обличчі з’явився нудьгуючий і трохи зневажливий вираз.

Він нахилив голову набік і страшенно ввічливо, але з огидною інтонацією, промовив:

— Професорко Мері, ви надто емоційна, що, ймовірно, пов’язано з тим, що ви… жінка. Тож я попрошу вас не втручатися в чоловічі справи. Ви ж зможете впоратися з цим, я сподіваюся?