Глава 8. Прийдеться її вбити

Світ на мить завмер.

Що?

ЩО?!

Люк миттєво випростався, Ален припинив удавати, що щось занотовує. Обидва одночасно потягнулися до своїх магічних амулетів.

— Що?! — видихнула я, різко відсунувшись разом зі стільцем. — Ви не маєте на це права!

— Маємо, — відрізав Гаррі. — Підозрюваних, які відмовляються співпрацювати й підозріло уникають правди, можна піддати скануванню. З огляду на тяжкість злочину — навіть без санкції.

— Я не підозрювана! — вигукнула я. — Я... я свідок! Я... постраждала сторона!

— Але щось ти вже надто багато знаєш і надто мало говориш, — хмикнув Люк, наближаючись. Його рука вже тягнулася до мого зап’ястя, а магічний браслет блиснув синюватим світлом.

Я зірвалася на ноги. Серце билося десь у горлі. Зв’язати? Просканувати свідомість? А якщо вони натраплять там на мої відчуття? На думки про Райана? На все це... це внутрішнє звалище емоцій, де поруч лежать підозри, ніжність, страх і щось... тепле, тремке й до жаху небезпечне?

Ні. Не можна. Не можна дати їм це побачити.

Нізащо.

Бо за тим, що вони хотіли витягти з моєї голови, ховалося дещо значно небезпечніше, ніж знання про місце злочину. Там, у найглибших і найпотаємніших куточках пам’яті — у тому, що я намагалася не аналізувати й наполегливо відганяла, — було щось, що порушувало статут академії. Категорично. Безапеляційно.

Заборонене почуття.

В Академії суворо забороняли стосунки з викладачами. А якщо йшлося ще й про ректора… все. Прощавай, кар’єро. Прощавай, дипломе. Прощавай, свободо.

І що ж мені тепер робити?!

Я бачила, як блищить амулет у руці Люка. Бачила, як він наближається, готовий застосувати силове зв’язування. Паніка завила всередині.

— Ви не маєте права! — закричала я, вириваючись. — Це суперечить академічному законодавству! Вас за це посадять! Ви не маєте права зв’язувати мене й катувати без адвоката! Та й навіть з адвокатом — не можна!

Але вони мене вже не слухали.

Наручники з магічними блокіраторами клацнули на зап’ястях. Сталь ударила по шкірі, мов по нервах.

Мене зв’язали, наче злочинницю. Винну. Без шансу щось пояснити.

Люк дивився з посмішкою. Задоволеною. Брудною. Лячною до морозу.

— Нам дали дозвіл на всі можливі дії, Ліро, — вимовив він так, ніби пояснював, чому в їдальні закінчився пиріг. — Ти нічого не доведеш.

І тут у мене душа пішла в п’яти. Справжня, студентська — з тривогами, сесією і магічною практикою. Просто сіла, згорнулася й оселилася в п’ятах.

Вони порушували все, що тільки можна було порушити: права студента, внутрішній статут академії, магічну етику…

Усе тому, що ректора не було на місці.

Не було того, хто б підвівся й гаркнув: «Ану припинили безлад, сопляки у формі!»

— Якби пан ректор побачив, що ви витворяєте... — мій голос зірвався.

Горло стиснулося, і я ледь не розплакалась просто тут.

Гаррі лише похитав головою:

— Але його тут немає, Ліро. Саме час розповісти нам правду... поки ми не дізналися все самі. Інакше ректор ніколи не повернеться.

І тоді я закричала.

На весь голос. З усієї сили. Із розпачем. З останньою надією.

— Допоможіть! Рятуйте! Вбивааають!

Я не знала, чи хтось почує. Але мовчати не могла. Не могла чекати, поки вони залізуть мені в голову й витягнуть усе, як цибулину — шар за шаром. Навіть те, що не має жодного стосунку до справи. Навіть те, про що ніхто не повинен знати.

Люк миттєво опинився поруч. Швидко.

Грубо притиснув мені долоню до рота. Від неї пахло шкірою і чимось терпким, чужим. Потім різко штовхнув мене назад у крісло — боляче й жорстко.

— Наклади безшумний бар’єр. Замкни двері магічно, — скомандував Гаррі Алену.

— Ви що, здуріли?.. — пробурмотів Ален, але все ж виконав наказ.

І навіть секретарка мовчала.

Та сама, з якою ми пили каву, обговорювали погоду, лаялися на пиріжки й сміялися з кривого носа декана зіллеваріння. Вона стояла в кутку. І просто… відвернулася.

Наче мене не було.

Наче нічого не відбувалося.

Наче я не кричала, не боролася, не благала.

Ось же ж зміюка підколодна! Зрадниця в спідниці до колін і з ідеально зачесаним пучком!

Я не витримала — вкусила Люка.

— Ай! Ах ти, гадюко! Кусаєшся?! — загорлав він і вдарив мене по щоці.

Гучний ляпас.

Шия хруснула.

Щока запеклася вогнем.

Я навіть не встигла зойкнути — перехопило подих. Звук удару завис у повітрі, мов батіг.

— Люк! — заревів Гаррі. — Ти що твориш?! З глузду з’їхав?!

Я вже плакала. Не від болю. Не від страху. А від жаху. Від зради. Від того, що той, хто мав захищати, — вдарив. Бо йому це дозволили.

Я сиділа, зв’язана, принижена, й більше не розуміла, де закінчується справедливість, а де починається свавілля.

І раптом:

— Ми так не домовлялися! — зойкнула секретарка, підхоплюючись із місця. — Я дзвоню до відділу! Ви вдарили адептку! Це неможливо приховати! Це… це злочин!

Вона тремтіла, стискаючи комункристал у руках.

— Люку, вгамуй свою бабу! — рикнув Гаррі, і від його голосу задзвеніли навіть кришталеві амулети на полиці.

Я вже хотіла щось дошкульне відповісти — бажано у риму, — але мене випередив сам Люк. Він виглядав так, ніби йому вдарили не по щоці, а по життю.

— Але, сер… вона ж моя… дружина, — невпевнено промимрив він. — Ми ж їй обіцяли половину, аби до неї не виникло жодних питань!

— Ти що верзеш?! Це ж секретна інформація! Тепер адептку Ліріс доведеться тимчасово сховати, доки ми не зітремо їй пам’ять! Або… ще гірше… можливо, вбити буде простіше...

Убити?!