Глава 7. Звʼязати її

Ого. Гаррі. Доброзичливий. Усміхнений. Просто як професор із зіллеваріння, який у вільний час рятує кошенят і вирощує огірки на балконі. Підозріло милий.

Треба уважніше ставитися до його запитань — він точно не простий працівник. Та й загалом усі вони тут якісь підозрілі. Навіть сам допит видається дивним. Навіщо проводити його для всіх студентів, якщо вбивство сталося в кабінеті ректора?

Були свідки? Треба з’ясувати все.

— Що ви, що ви, звісно ж, ні. Чаю не треба, дякую… І… приємно з вами познайомитися, — видушила я з себе. — Я Ліра. Ой, хоча ви ж і так уже знаєте.

Гаррі кивнув і показав на чоловіка в шапці:

— О-о-он там сидить Ален. Він веде конспект нашої розмови, якщо ви, звісно, не заперечуєте.

Я ввічливо кивнула. Ага, щас. Мовляв, давайте ще камеру поставимо, зробимо прямий ефір і назвемо шоу «Допитуємо сирітку!». Але вголос, звісно ж, сказала:

— Я тільки за.

Гаррі знову кивнув, склав руки перед собою. Примружився. Щось йому не подобалося. Мабуть, моя зовнішність. Перефарбуватися в блондинку, чи що?..

— Що ж, тоді почнімо. Підкажіть, де ви були в проміжку між восьмою та дев’ятою вечора?

— Я була на роботі, — чесно відповіла я.

А що тягнути? Та й працювати згідно з правилами академії ніхто не забороняв. Приховувала я це лише через можливе невдоволення й зневагу з боку одногрупників.

— Чудово. А наступна година?

— Ми з моєю сусідкою пішли на вечірку, щоб відсвяткувати завершення іспитів.

— А потім ви усамітнилися зі своїм однокурсником Тео?

Вони й це знають?! От халепа… Я кивнула.

— Так, він запропонував свій піджак, щоб я не змерзла.

— Тео сказав нам, що вас перервав ректор. Що він хотів?

Я ледь не захлинулася повітрям. Оце воно — те саме запитання. Найнебезпечніше. Найнебезпечніше. Те, після якого — скажеш щось не те, і прощавай, академіє, привіт, тюрмо.

Що хотів ректор?..

М-м-м… Душевного тепла? Злиття магій? А може, просто сховати мене від тих, хто міг завдати шкоди? Але говорити про це я не збиралася. Навіщо? Я й сама ще не розуміла, що відбувається!

Я ковтнула і завмерла, намагаючись не видати себе в паніці.

— Він… — почала я. Треба було щось сказати. Терміново. — Ну, запропонував Тео піти на пробіжку. Бо, мовляв, у того форма не надто спортивна.

— Далі.

Ой, який же він прискіпливий…

— Він побачив, що я виглядаю втомленою і вирішив, що мені треба відпочити. Сказав, що я… заслуговую на нормальний, адекватний відпочинок.

Люк хмикнув:

— Це він вам у лісі сказав?

— Ну… не зовсім у лісі, — пробурмотіла я. — Ми перемістилися. Він… використав темну магію для телепортації.

— Нас, — уточнив Гаррі. — Тобто він узяв вас із собою?

— Ну, так, — нервово відповіла я. — Але тільки щоб я не змерзла!

— Цікавий підхід у вашого ректора, — зауважив Ален, не відриваючись від блокнота.

— У нас взагалі академія оригіналів, — не втрималася я.

Гаррі усміхнувся. Люк — ні. Він усе ще дивився так, ніби хотів прожити діру в моїй брехні, якщо вона тут є.

— І де ви опинилися після телепортації? — уточнив Гаррі.

Я глянула на нього. Не ворог. Але й не союзник. Просто… слідчий. Запитає — відповім. Поки це не становить загрози.

— У його… академії, — прошепотіла я.

Запала така тиша, що навіть муха не наважилася б дзижчати.

— А що було далі? Що ви робили з ректором? — уточнив Гаррі, трохи нахиляючись уперед, ніби намагався зазирнути мені просто в душу. Або в підкірку мозку — туди, де ховаються всі мої дурниці, пориви й невимовлені «ах, якби ж…»

Я задумливо почухала маківку. Не для ефекту — чесно. Просто від стресу свербіло в найдивніших місцях: на голові, у совісті й трохи нижче спини.

— Я пішла до себе, — видихнула я, намагаючись звучати спокійно. Майже вдалося. Якщо не зважати на те, що голос тремтів, як чайна ложка в руці викладача на іспиті.

— А ректор? — поставив наступне запитання Гаррі. — Куди він подівся після того, як так люб’язно вшанував вас і перемістив до академії?

Я знизала плечима:

— І гадки не маю.

І отут… отут я, звісно, збрехала. Просто в обличчя, з невинною фізіономією й майже без червоних плям на шиї. Хоча вони все одно виступили. Я ж їх знаю — підступні такі.

Говорити правду не мало сенсу. Та й було небезпечно — наче стрибати в болото з табличкою «З’їж мене, я смачна».

Мене відрахують ще до того, як я встигну вимовити слово «невинна». А якщо відрахують — хто тоді допоможе розкрити вбивство? Хто розкопає правду? Хто врятує репутацію академії, спіймає вбивцю, а заодно — і шефа, і ректора, і, можливо, саму себе?

Правильно: я. Ну і Василина з битою, якщо добре попросити.

Чоловіки мовчки дивилися на мене. Усі троє. Навіть нудьгуючий Ален підвів очі від блокнота. І, до речі, погляд у нього був зовсім не нудьгуючий.

Швидше: «Ну-ну, бреши, бреши, сирітко. Ми тут на правді зуби з’їли, а ти нам: “Поняття не маю…”»

— Знаєш, Ліро… — протягнув Гаррі, ледь похитуючи головою. — Я не вірю жодному твоєму слову.

Ну от, почалося.

— Ти ж хочеш вийти звідси? Чи, може, вилетіти з академії? — його голос усе ще був м’яким, майже батьківським.

Але в його голосі чулося залізо. Майже ненависне.

Я ковтнула. Усередині все стиснулося: страх, тривога, злість, паніка — усе злилося в один тугий клубок і осіло десь у районі сонячного сплетіння.

— Не розумію, про що ви говорите, — прошепотіла я. Голос зірвався — хрипкий, слабкий, зрадливий.

Гаррі повільно усміхнувся. І це була зовсім не доброзичлива усмішка. Це була та сама, що її зображують у підручниках з кримінальної психології в розділі «Психологічний тиск: як вижати з учня максимум».

— Не розумієш, значить? — м’яко повторив він. Потім відкинувся на спинку крісла, ніби давав мені фору. Секунду на усвідомлення. На прощання.