Глава 6. Ви хочете чаю?

— І як же ми туди потрапимо? Те місце точно охороняють, — пробурмотіла я, походжаючи коридором туди-сюди, як загнаний лемур перед здачею заліку.

Усе було дуже кепсько: вбивства, арешти, підозри… і жодної шоколадки для моральної компенсації. Життя, за що?

Василина сиділа на лавці з таким виглядом, ніби її зараз викличуть не на допит, а одразу на страту. Руки схрещені, очі примружені, губи стиснуті — бойовий режим активовано.

— Ні, точно не охороняють, — нарешті відмахнулася вона. — Місце злочину просто відгородили стрічкою, поставили пару магічних бар’єрів — і все. Професіоналізм зашкалює.

— Тоді треба, щоб одна оглядала місце злочину, а друга стояла на шухері, — пробурмотіла я. — Була б у нас ще третя — принесла б кави...

— Можна попросити ту секретарку! — запропонувала Василина. — Хоча вона така базікало... за чашку кави всій академії розповість.

— Сюди б ще мага, який послабив би захист бар’єрів. А то ж тривогу затрублять... — я почухала голову. Таких магів у нас не було, а з нашим рівнем другокурсниць — ще питання, чи подужаємо ми той захист.

Ну, гарне питання.

— Було б непогано, якби нас не зловили, — філософськи зауважила Василина, потираючи скроні. — А якщо й зловлять…

— То що? — запитала я, з острахом глянувши їй в обличчя.

— То прикинемось дурепами. Це завжди спрацьовувало, — знизала плечима моя подруга з абсолютно незворушним виглядом. — Дві студентки, які обожнюють детективно-романтичні історії, вирішили пограти в слідчих.

Я клацнула пальцями.

— Чудова ідея. Жодних зайвих питань — навіть у коменданта з жаб’ячими очима.

Василина нервово хихикнула, потім завмерла й озирнулась по коридору.

— Тут є хтось, хто вже вийшов після допиту?

Я теж озирнулася. Порожньо — як у голові нашого викладача з давньорунічного аналізу в понеділок зранку.

— Швидше за все, ні, — підсумувала вона. — Щоб студенти не встигли перекинутися інформацією.

— І не змовилися, — кивнула я. — Хитро: підсипати трохи правди, розмішати страхом, запекти на слабкому вогні паніки — і вуаля! Параноя за рецептом Слідчого відомства.

Василина лише пирхнула у відповідь.

У той самий момент двері кабінету номер сім прочинилися, і звідти визирнула секретарка. Та сама, якій ми носили каву. Згадали — нечиста з'явилася...

— Адептко Ліріс! Пройдіть до кімнати для допиту.

Я глибоко зітхнула. Василина кинула на мене погляд, повний підтримки — з тих, що говорять: «якщо не повернешся, я помщуся... але спершу доїм твій пиріг із холодильника».

Я відповіла їй поглядом: «не віддавай мій пиріг, навіть якщо мене допитуватиме сама богиня правосуддя» — і рушила до дверей.

Могло статися будь-що. Могли звинуватити у співучасті. Могли поцікавитися, чому я досі жива, зважаючи на схожість із профілем жертв.

Могли взагалі почати викручувати магічні датчики на тему: «А чи не зрадниця ти, часом?»

Але справжня дивина полягала в іншому — ми з Василиною зовсім забули обговорити одну дрібну, але підозріло важливу деталь: хто наклав на мене чужу личину?

Я, звісно, не геній дедукції, але список підозрюваних складався з одного-єдиного імені: пан ректор Райан Дрес Ріан. Зважаючи на його магічний рівень… міг.

Питання — навіщо?

Щоб мене не забрали разом із ним як свідка? Щоб не впізнали? Щоб прикрити? Захистити?

Чи… з якихось особистих причин?

Коли я зайшла до кабінету, все всередині мене заволало: назад! Бажано — під ліжко й під ковдру.

— Адептко Ліріс, згідно з протоколом, ви викликані на допит.

Я кивнула. Ну як кивнула… швидше смикнула головою, як переляканий ховрах. Професійно. Гідно.

Усередині сиділи троє. Жодного знайомого обличчя. А де Яшар? Мабуть, займається ректором. Все ж таки студенти — дрібна рибка.

Перший — сивий, з обличчям людини, яка пережила щонайменше три війни, одне розлучення й щоденні ранкові наради зі звітами. Сидів за столом, руки складені, погляд — уважний. Такий, ніби тебе розтинають без скальпеля.

Другий — молодий блондин із холодними очима й виразом обличчя «я не довіряю нікому, навіть власній правій руці» (жарт зрозуміли?). Стояв осторонь, руки схрещені, гострий, як меч, який, здається, давно використовують не за призначенням.

Третій — ну… у в’язаній шапці, з виглядом «мене змусили», обличчя — нудьгуюче. Напевно, відповідає за драматизм у кімнаті.

— Сідайте, адептко Ліріс, — мовив сивий. Голос — м’який, але не розслабляйся, дівчинко: тут кожен погляд — як закляття рівня «нервова смерть».

Я сіла. Незграбно. Спробувала вирівняти спину, але вийшло, як завжди — надто напружено. Втиснулася у стілець, ніби той міг мене захистити.

— Щось ви надто нервуєте, — нахилився вперед блондин. — Може, хочете нам щось розповісти?

Я голосно ковтнула. Дякую, не хочу.

Класика підручника: «Створи атмосферу доброзичливого допиту, бажано з ефектом «хижака-жертва». Чудово працює, якщо жертва не проходила курс «залізне обличчя від Василини». А я проходила. Тож — ковтнула і мовчу.

— Люку, ти порушуєш протокол, — тут же осадив його сивий.

Блондин — отже, Люк — цокнув язиком і знову вирівнявся, мов зразкова статуя недовіри. Ну й добре. Успіхів тобі.

— Бажаєте чаю, Ліро? — раптом запропонував сивий. — Ой, що ж це я! Мене звати Гаррі. Сподіваюся, ви не проти трохи неформального спілкування?