Глава 5. Ще одне вбивство

Ми завмерли. Причому настільки невдало, що хоч стій, хоч падай.

Слава всім світлим і темним, що Сайрас не лежав десь у кутку в непритомності зі зв’язаними руками.

А то в доблесного Слідчого відомства з’явилася б одразу тисяча запитань — і жодної пристойної відповіді.

— Ми не одягнені! Зачекайте! — гукнула я до дверей, у які хтось дуже цілеспрямовано намагався увірватися.

Не втрачаючи ні секунди, я схопила теку з документами, що досі лежала на ліжку, й запхала її за спину Василини.

Чому? Бо в неї сукня із закритою спиною! І волосся довге. У мене теж, звісно, але її спина — надійніша!

Маскування — ідеальне! А мені в мереживній чорній сукні щось ховати — марна справа: усе б випирало та ще й виглядало підозріло.

Сховати документи в шухляду? Ха! Просто під носом у представників правопорядку? Та дякую, не треба.

— Нас не цікавить, у чому ви там, адептки! — пролунав глухий, але вкрай роздратований голос з-за дверей.

І одразу — по дверях: бац-бац!

Почали ломитися ще активніше — ніби до лігва темного мага.

Хоча ми були в кращому разі недоспані студентки, а не загроза для королівства.

Василина миттєво зорієнтувалася: прикрила теку волоссям, на обличчі зобразила вираз страждання і… ми хором завищали. Голосно. Щиро. Від душі.

Двері з тріском злетіли з петель, і до кімнати ввалилися чоловіки у формі — представники слідчого відомства.

Але, треба віддати належне, всі як один рефлекторно зажмурилися й іще й руками очі прикрили — видно, про всяк випадок: раптом ми тут справді в чому мати народила.

Або, що ще гірше, — в нічнушках із зайчиками.

— Ах, як вам не соромно вриватися до жіночої спальні! — театрально зітхнула Василина, увімкнувши свій внутрішній режим «маркізи ображеної невинності».

І, чесно кажучи, у цьому вона була справжньою профі. Їй би на сцену, а не до Академії!

Браві чолов’яги почервоніли, як стиглі яблука, й хором пробурмотіли:

— Просимо вибачення, пані! Наказ керівництва.

— Вільно! — підняла підборіддя Василина. — Дозволю собі нагадати, що я обізнана з внутрішнім регламентом. Як донька Зельдара де Краша.

У кімнаті одразу запанувала тиша. Один зі стражників — той, що був постарший і суворіший, — стиснув губи й кивнув.

Ім’я Зельдара де Краша тут, здається, знали всі — від наймолодшого помічника до самого магістра.

А Василина, до речі, зазвичай цим ім’ям не розмахувала. Але зараз було видно — дістало. Або ж просто вирішила провчити, щоб чоловіки не перевищували своїх повноважень.

— Нам наказано опитати всіх адептів академії, — один із них, схоже, командир, віддав честь.

— Усіх? — перепитала Василина, насупившись. Я теж.

— З якої причини, не підкажете? — ввічливо, але з наполегливістю запитала Василина.

— Інформація конфіденційна, — відповів усе той же командир, — але вона пов’язана зі справою про вбивства. З’явилися нові докази. Є ймовірність, що хтось із студентів бачив злочинця… або був із ним пов’язаний.

Ми з Василиною переглянулися. Оце нам іще й цього бракувало. Ну так, у нас тут і документи, і зв’язаний шафоподібний чолов’яга, і секрети, які тягнуть на змову проти академії, — але хто ж це рахує?

— Опитування буде особисте чи анкетне? — діловим тоном поцікавилася Василина, змахнувши віями так, що троє у формі аж здригнулися.

— Особисте. Всіх. Протягом дня. По групах. Вас також. Через тридцять хвилин — з’явитися до кабінету номер сім, — відрубав командир і кивнув.

Вони почали шикуватися в шеренгу й, низько вклонившись (дуже напружено, ніби вже відчули, що наробили лиха), рушили до виходу.

Коли останній нарешті пішов, а двері з гуркотом зачинилися, я зітхнула й гепнулася на ліжко.

— Могло бути й гірше, — хмикнула Василина, обережно витягуючи теку з-за спини.

— Треба б просканувати ці документи, — сказала я, — поки їх офіційно не вилучили. Там точно є щось, чого стороннім показувати не можна.

— А краще — добре сховати й зачарувати, — Василина подала мені теку. — Ти ж знаєш, як працює слідче відомство: когось схоплять, навішають звинувачень — і справу закрито.

І це правда — відомство особливо не церемониться. Ні тобі вибачень за вторгнення, ні нормальних пояснень, ні навіть печива до допиту. Просто: вдягайся — і марш у кабінет номер сім.

І спробуй тільки не з’явитися — доставлять туди чарівним копняком.

Ми з Василиною переодяглися за рекордні три хвилини: я влізла в більш-менш пристойну форму, Василина — у бойовий прикид із легким акцентом «ображеної благородної пані».

І вирушили.

Коридори академії вирували, мов казан. Студенти тулилися купками, шепотілися, налякано озиралися. Хтось смикав комірець, хтось перебира́в заклинання, а дехто просто хапався за серце.

— Бідна дівчинка... — почула я збоку. — Вона була моєю одногрупницею. А тепер її більше немає...

— Її вбили просто в академії...

— У кабінеті ректора, уявляєш?

І відразу — шморгання носами, приглушені схлипування. Ми з Василиною переглянулися.

— Це вже поза межами допустимого, — пробурмотіла вона. — Щось явно недобре коїться.

Я кивнула й підійшла до найближчої заплаканої дівчини. Та сиділа на лавці, згорблена, обійнявши себе руками. Її плечі тремтіли, ніби від холоду, а ніс був червоний і блискучий. Серце в мене стиснулося. Бідолашна.

— Гей, що сталося? — м’яко спитала я, обіймаючи її за плечі.

Вона всхлипнула, підвела на мене очі… і в мене душа пішла в п’яти. Очі були заплакані, вологі, але щирі.

— Вона… вона... — прошепотіла дівчина.

Я лагідно погладила її по спині. Василина тим часом принесла води.

— Моя сусідка по кімнаті… її вбили… — видушила вона з себе, захлинаючись. — Просто в кабінеті ректора...

Я похолоділа. Волосся на потилиці стало дибки, а всередині розлився важкий, крижаний жах.

— Це… — я проковтнула клубок у горлі. — Це той самий убивця?