Глава 4. Ми маємо провести допит!

Просто взяв — і зник.

Прямо з-під зв’язувального закляття! Із характерним хлопком повітря та легким ароматом мускусу. Ну і так, трохи диму залишилося — напевно, на прощання.

Я втупилася в порожнє місце на підлозі.

— Він... зник. Василино, ти це бачила?

— Я ж не сліпа, — прошипіла вона й відкинула биту вбік. — Прямо з обв’язками, гад! Та як він… Це взагалі... хто він такий?!

— Ну, судячи з твоєї реакції — твій майбутній чоловік, — усміхнулася я, вчасно ухилившись від подушки, якою в мене жбурнула подруга.

— Ліро! Це не смішно! Він нишпорив у наших речах! Може, він божевільний! Або злодій! Або… або... ще щось гірше!

Власне, Василина була цілком права. І річ була не лише в тому, що незнайомець копирсався в наших речах чи мав магію, здатну обійти зв’язувальне закляття.

Справа була в запаху. Саме він зараз густо висів у повітрі — надокучливо солодкий, нав’язливий, до болю знайомий…

Осінь і шоколад.

Ой лишенько, їжачки в журавлинному варенні! Мене наче по голові вдарило.

Я знала цей запах. І дуже добре знала. Той самий чоловік із таверни, який замовляв какао.

Високий, у чорному плащі, з хижою усмішкою. Точно! Тоді я ще здивувалася, чому такий кремезний і на перший погляд суворий чоловік замовив не щось міцніше.

Оце так — загадкова душа чоловічої істоти.

— Так, — різко видихнула Василина, урвавши мої метання кімнатою. Вона підвелася й уперла руки в боки:

— Ми його знайдемо. Я проб’ю по своїх базах. Обличчя я запам’ятала добре.

Я ледь усміхнулася її впевненості. База даних у Василини була ще та — певна, там фігурували виключно «підозрілі типи», які колись наважилися кинути погляд у бік самої Василини або її найкращих подруг. Тобто мене. Але зараз я щиро цінувала її бойові нахили.

— До речі, Ліро… а ти де була? — раптом підозріло примружилася Василина.

Я прикусила губу, лихоманково намагаючись придумати, як би це м’якше пояснити.

— Ну… я йшла до нашої кімнати, — обережно почала я.

І тут Василина клацнула пальцями так гучно, що я аж здригнулася.

— А я так і знала! — урочисто вигукнула вона, і її очі засяяли.

— І побачила… як арештовують ректора, — тихо закінчила я фразу.

Світіння в її очах миттєво згасло, змінившись на шоковане витріщення. Так, усю правду я їй не скажу.

— За… за що?! — прошепотіла вона.

— За вбивство, — сумно підтвердила я, прикусуючи губу. — Я сама чула й бачила: глава слідчого відомства з’явився до нього просто в кабінет.

— Ти серйозно?! — Василина зблідла так, ніби щойно дізналася, що канікули скасовано, а нас чекають подвійні пари з демонології.

— А ще… — я обернулася до ліжка й узяла теку з документами, яку передбачливо прихопила з собою. — Я знайшла це після його арешту. Здається, це те, що він устиг підготувати перед тим, як за ним прийшли.

Василина мовчки взяла теку й відкрила її. Спочатку просто гортала — швидко й нервово.

Потім почала вдивлятися уважніше. З кожною новою сторінкою її очі розширювалися, обличчя блідло, а вираз ставав усе більш приголомшеним.

— Світлі й темні… — нарешті прошепотіла вона. — Я знаю, про які вбивства йдеться. Тато нещодавно розповідав мені про цю справу. У Дембурзі з’явився серійний убивця, який полює лише на дівчат із рудим волоссям і блакитними очима. І знаєш, Ліро? Всі вони… схожі на тебе.

Останнє речення прозвучало майже пошепки. Я здригнулася й мимоволі провела рукою по своїх вогняних кучерях. І справді… Усі жертви були рудоволосими, блакитноокими — і, скажімо чесно, не надто щасливими. Прямісінько як я.

До речі, батько Василини був впливовим міністром безпеки.

— Чому ти раніше мені нічого не сказала? — запитала я, намагаючись приховати легку образу.

Василина винувато відвела погляд.

— Я не хотіла тебе лякати… — визнала вона. — Вирішила, що краще сама стежитиму й тихенько усуватиму всіх підозрілих типів. Навіть твоєму шефу сказала, щоб уважно слідкував за тобою. Хоча не впевнена, що він зрозумів, про що йдеться. Він був трохи… переляканий.

Я тихенько фиркнула. Мій шеф злякався б і миші, якби та раптом прийшла з доповіддю про ситуацію в таверні.

— Найстрашніше, Ліро, що вбивці наче різні, — серйозно продовжила Василина. — Але діють однаково. Ніби хтось просто змінює виконавців. І чому врешті-решт заарештували ректора — невідомо.

— Бо його явно підставили, — похмуро мовила я. — Райан на таке не здатен. Так, він жорсткий, іноді лякає, і темний магістр до кісток, але… ні. Він не вбивця.

Василина важко зітхнула й відклала документи.

— Знаєш, Ліро, після таких новин мені терміново треба заїдати стрес шоколадом. І бажано — не одним кілограмом.

Я обережно підсіла до неї й міцно обійняла. Василина пригорнула мене до себе, ніби боялася відпустити.

— Лірочко… може, тобі варто тимчасово звільнитися з роботи? Я не хочу, щоб із тобою щось сталося! — схлипнула вона.

У мене знову перехопило горло від ніжності. Вона була для мене майже як сестра. Та що там — справжня сестра. Родина, якої в мене ніколи не було, але яку я знайшла тут, в Академії.

— Якщо це якось пов’язано зі мною, я маю з’ясувати, чому це відбувається. Чому саме я? І хто за всім цим стоїть?

Василина зітхнула, похитала головою й сумно поглянула на мене.

— Знаєш, Ліро, іноді мені здається, що в тебе взагалі немає інстинкту самозбереження. Ти постійно вляпується в такі пригоди, з яких навіть цілий магістр не вибрався б.

І тут у двері постукали.

— Відчиняйте! Слідче відомство. Ми маємо провести допит!