Глава 3. Тільки через мій труп!

— А хто ж іще, як не я?! — вигукнула я в повному шоці.

Ну, справедливості заради — тут усі в шоці. Я в шоці, Василина в шоці, навіть полиця на стіні підозріло скрипнула — здається, вона теж у шоці.

І якщо так піде далі, мені терміново знадобиться консультація спеціаліста в білому халаті. А краще — цілої бригади.

Нехай одразу забирають у затишну кімнату з м’якими стінами й сорочкою на зав’язках, яку без закляття «антишнурівка» не знімеш.

— Та ти виглядаєш якось… по-особливому. Десь так — на сорок, — пробурмотіла Василина, з підозрою поглядаючи то на мене, то на чоловіка, який досі спокійнісінько лежав на ній, немов вирішив, що вона тепер його подушка безпеки.

— А ти спробуй не виглядати «по-особливому», — пробурчала я, — коли на тебе навалюється стільки всього одразу!

Василина глянула на мене з таким щирим співчуттям… А може, то була заздрість. У деяких магічних колах сорок із хвостиком — це майже бонус.

Жінки з досвідом — на вагу артефактів!

— Ти мене сьогодні витягнеш, чи я тут і здохну?! — вже майже в істериці завила подруга. — Пахне він, звісно, смачно… І мужик, як ти кажеш, «м’ясистий», але, Ліро, я ж дихати не можу!

— Убивати тебе я не планувала, — пробурмотіла я. — Але ж ти розумієш: я щойно зайшла в кімнату — і застала тебе в надзвичайно… цікавій позиції. Мені хоча б п’ять секунд на рефлексію!

— Свою рефлексію проведеш на моїх похоронах! — просичала Василина. — Подивись на мене — мене тут півтонни чоловічої чарівності розчавили!

Ну добре, вбивати подругу в себе в кімнаті не входило до моїх найближчих планів. Але перш ніж її рятувати, я не втрималась і метнулася до дзеркала.

І, матінко рідна… Це що, я?! Оце кошмар!

Я виглядала не просто так, ніби проспала іспит і прокинулась на даху після гулянки.

Я виглядала так, ніби пройшла марш-кидок крізь торнадо, побилася з гарпією і на десерт пережила обряд екзорцизму.

Червона, скуйовджена, очі — як у загнаного хоря, волосся — окрема тема для наукової праці з косметологічних жахіть.

Але… це ж не я.

Я пробубоніла заклинання скидання личини. Личина засвітилася, затріщала — і фух! — знову я. Справжня. Руда. Молода. Злегка божевільна на вигляд, але все ж — я.

— Насолодилася своїм відображенням? — просопіла Василина з-під шафоподібного чоловіка.

— Та зараз, зараз! — кинулася я до неї, але не втрималась: — То він тобі сподобався?

— Ні! — миттєво випалила Василина. А потім тихіше додала: — Мені він більше подобається на відстані… кількох кілометрів. Або факультетів. Або континентів. Ідеально — в іншому вимірі.

— Ага, — підняла я брову. — Тобто не сподобався. То чого ж ти досі не скинула з себе 80% його мускулатури, га, Василино?

— Бо я під ним, а не над ним! — завила подруга. — І він важкий, зараза така!

Ось тут я її зрозуміла. Повністю й беззастережно. Ми з Василиною вдвох заходилися стягувати тушу невідомця.

Задача виявилася не з легких. Він важив щонайменше кілограмів сто двадцять — з хвостиком. З хвостом василіска, якщо судити з відчуттів.

До того ж лежав украй незручно — ногу закинув, руку витяг, наче не спить, а позує для скульптури «Магістр після вечері».

Документи я акуратно відклала на своє ліжко — заважали в руках.

Коли ми нарешті спихнули його на підлогу, Василина важко дихала — як після іспиту з бойової магії та забігу навколо академії водночас. Я — теж. А він… застогнав і перекотився на бік.

— Він прокидається! — прошипіла Василина. — Ховай биту!

— А сенс? — фиркнула я. — Він уже знайомий з її творчістю. Ще трохи — і фан-клуб заснує.

Василина шикнула на мене й вирівнялася, намагаючись повернути собі бойову грізність. Ага, в сукні, що сповзла набік, з розірваними колготками, скуйовджена й хрипла, як кіт після купання.

А я ж тільки хотіла спокійно попити чаю, згорнувшись клубочком із книжкою. Ну, або хоча б дослухати Василинину істерику на тему «Як я опинилася під шафою в чоловічому тілі».

Але ж ні — спокій не про нас.

А ще ж розібратися з тими паперами, що я знайшла… мозок тріщить!

Василина, слід віддати їй належне, діяла як справжня чаклунка бойової стихії: швидко, чітко, без зайвих сентиментів.

Заклинання зв’язування — хлясь! І готово. Сайрас, цей нахабний, шафоподібний тип із хижою усмішкою, опинився гарненько зв’язаний, мов святковий рулет. Лишень стрічки бракувало.

— М, — коротко буркнула Василина, плеснувши себе по коліну. — Знадобилося, все ж таки. А ти, Лірко, посидь, поспостерігай. Перемовини веду я.

Ну звісно, хто б сумнівався. Бойова адептка, як не як.

Сайрас тим часом заворушився, застогнав — і… усміхнувся. Уявіть собі! Навіть зв’язаний — не втрачає нахабства.

— О, таки зарядила мені по голові, — весело протягнув він, ніби йому не битою дали, а премію за харизму.

— А ти що думав? — хмикнула Василина, вигнувши брову. — Що я тебе пиріжками пригощатиму, Сайрасе?

— Пиріжки — для дітей, дівчинко, — фиркнув він, виблискуючи зубами. — Я їм м’ясо. Дивися, щоб не вдавилася від обурення, — і підморгнув їй, наче вони тут фліртують, а не проводять допит підозрілого типчика в наших, гм, надважливих речах.

Я вмостилася на ліжку, підтиснувши ноги. Ммм, цікаво. Василина, схоже, зловила собі нового шанувальника. І, судячи з його погляду — надовго. Та й вона… хм.

Якби не її звичка закочувати очі при слові «романтика», я б подумала, що й вона небайдужа.

— Василин, а як він тут опинився? — підморгнула я, граючи бровами, як умію. А я ж умію! Ви б бачили, як це дратує викладача з артефакторики.

Василина кинула в мене поглядом, яким можна було б запалити смолоскип. Або два.

— Історія про це замовчує, — спокійно відповів замість неї Сайрас, досі зв’язаний, але зовсім не пригнічений. — Я працюю тихо, швидко й… зазвичай без свідків. Тут — виняток.

— Він нишпорив у наших речах, — роздратовано цокнула язиком Василина.