Глава 2. То це ти, Ліро?!

Чомусь від його несподіваного інтересу до моїх губ мені раптово стало нестерпно спекотно. У горлі защеміло, серце нещадно закалатало в грудях. І я навіть не встигла помітити, як почала стежити за незнайомцем, не зводячи з нього очей.

— Я… я володію бойовими мистецтвами! — випалила я на одному подиху.

Він розсміявся:

— Бойові мистецтва по притисканню пальців? О, я це оцінив. Хто був твоїм учителем — я б йому хребет зламав за таку «корисну» інформацію.

— Та що ви собі дозволяєте?!

— То на «ти», то на «ви». Важко визначитися через те, що потрапила під мої чари?

Його голос був низьким, з легкою хрипотою, а слова звучали настільки двозначно, що я аж запекло почервоніла.

— Ні! Просто ви говорите, як молодь, а самі — старий! — роздратовано фиркнула я.

Підловив же, паразит!

— Старий? — цей негідник ще й сміється!

Весело йому, бачиш…

— Так мене ще не називали. Вмієш зачепити.

Знову ці його натяки! Господи, мені б хоч трохи перевести подих, бо так я цю ніч точно не переживу! І бита — далеко... нічим його гримнути, зухвальця такого.

— Та хто ви взагалі такий? — знову обурилася я, намагаючись вирватися з його міцного захоплення. — І що ви забули в НАШІЙ кімнаті?

Він трохи підвівся, даючи мені змогу зробити вдих. Але розслаблятися було рано — його погляд залишався таким же проникливим і небезпечним.

І відпускати він мене не збирався. Стерво. Я не почувалася настільки безпорадною навіть тоді, коли підірвала лабораторію парфумами. Там у мене був геніальний план! Може... і з ним щось подібне провернути?

— У тебе лихий погляд. Напевно, знову щось недобре задумала, — примружившись, мовив незнайомець.

Я закотила очі. Та він ще й думки читає?!

— Це гади про гидке думають! А в мене — усе пристойно!

— Можеш кликати мене Сайрасом, бойова дівчинко, — спокійно сказав він, так, ніби цим усе пояснив. — І я тут по справі.

— По якій ще справі?! — вигукнула я. — У чужій кімнаті, серед ночі й без запрошення?! Та я зараз ректора викличу — він вам покаже, де тут двері!

Сайрас усміхнувся ще ширше, і в його очах промайнув насмішкуватий блиск.

— Боюсь, ректор зараз трохи зайнятий… іншими питаннями. Тож залишимось віч-на-віч.

Ой.

Звучало це… ну зовсім недвозначно. Особливо з огляду на те, що він досі нависав наді мною на ліжку, а я лежала в найгіршій позі для будь-якого бойового протистояння.

— Послухайте, містере «Сайрасе», — прошипіла я крізь зуби, — якщо ви негайно не злізете з мене й не поясните, що тут відбувається, я…

— А що ти? — з інтересом поцікавився він. — Закричиш? Удариш? Чи знову наступиш на мізинця?

Я стиснула зуби від люті. Та цей тип — уособлення зухвалості й самовпевненості! І найгірше — що мені це чомусь навіть подобалося. Ну, зовсім трішечки!

— Я попереджала, — процідила я, намагаючись приховати збите дихання й шалений пульс. — Наслідки будуть!

— Дуже на це сподіваюся, — м’яко мовив він і раптом повільно провів пальцем по моїй щоці. Дихання мені миттєво перехопило.

— Ти… ти що собі дозволяєш?! — обурилася я.

— Дозволяю собі так мало, що аж соромно, — тихо відповів він, вдивляючись мені в очі. — Боїшся, Василино?

— Я? Та ні краплі! — миттєво зреагувала я. — Я взагалі мало чого боюся!

Стоп. Звідки він знає моє ім’я?!

А дізнатися не встигла.

— Василино… Я таке дізналася! Василино?!

Жіночий голос. Дорослий. Навіть надто. З нотками паніки, тривоги та внутрішньої драми.

Сайрас обернувся — різко, потужно, так, ніби в нього в плечах не хрящі, а шарніри від шафи. Справжня гора м’язів у дії. Щелепа в нього сіпнулася. Я теж повернула голову на звук.

І вона стоїть.

Жінка.

Жінка середнього віку, в халаті — явно лікарському. Обличчя все в зморшках, і на ньому читалося одразу все: втома, обурення й хронічне недосипання. У руках — папка.

Я вже відкрила рота, щоб спитати, який тут, до біса, санаторій відкрився, як Сайрас, скрививши губи в самовдоволену посмішку, похитав головою й промовив:

— Василино, я все розумію. Але викликати медсестру додому… твої смаки справді специфічні. І в такому поважному віці… Це вже занадто.

— Ти що зараз сказав?! — просичала я. — Я тебе зараз битою дихати розучу!

— Василино, хто це такий?! — вже майже заверещала «медсестра».

Чесно кажучи — гарне запитання. Я й сама ще не встигла цього з’ясувати. Але інстинкти бойової діви мене не підвели. Я прошепотіла заклинання, простягла руку — і моя вірна бита з радісним свистом влетіла мені в долоню. Ах, яка ж приємна зустріч!

І, не вагаючись ні секунди, я з усього розмаху врізала Сайрасу по голові.

Він навіть не встиг здивуватися — лише моргнув, видав щось середнє між «ух» і «хрр» — і… знепритомнів. А потім завалився. Просто. На. Мене.

— Тітко… допоможіть… — прохрипіла я з-під півтора центнерів живої туші.

Та він же важкий! Нереально важкий. Я відчула, як із легень виштовхується весь кисень, а ребра хрумтять від безсилля.

І тут — як контрольний у голову — прозвучало:

— Та яка я тобі тітка! Це ж я! Ліра!

…Що?

Я примружилася. Потім розширила очі. Потім знову примружилася — бо ні, не може бути. У Ліри не було зморшок, і картопляний ніс їй ніколи не світило.

— Не вірю! — видихнула я. — Назви наш кодовий пароль!

А це, між іншим, — святе. Особисте. Таємне. Його знала тільки Ліра.

Жінка, схожа на Ліру, закотила очі й протяжно пирхнула.

— Матінко Божа… Ліро, то це справді ти?!