Глава 1. Незнайомець у кімнаті…

Василина

Я бадьоро попрямувала до нашої кімнати в гуртожитку. Звісно ж, одна! Ліра, ця маленька рудоволоса хитрунка, знову примудрилася кудись щезнути просто з вечірки.

Ми з однокурсниками знайшли лише запиханого Тео, який навіть двох слів зв’язати не міг. Він щось бурмотів незрозуміле й виглядав, як їжак після бігової доріжки.

— Я… набігав двадцять кіл… чи сорок… — жалібно стогнав Тео, хапаючись за серце й театрально обмахуючись рукою. — Я за нею доглядав… так довго доглядав, а вона… а вона!

І тут він заплакав. По-справжньому. Зовсім не по-чоловічому.

Ми, звісно, поспівчували, поплескали по плечу, пообіцяли, що знайдемо ту дівчину, відірвемо їй голову й вручимо йому як сувенір...

Хоча, якщо чесно, я так і не зрозуміла, навіщо Тео так завзято намотував кола навколо академії.
Та й хіба мало що в того дивакуватого хлопця на думці? Може, в нього така форма залицяння? У коханні всяке трапляється.

А от де зараз наша втікачка — ніхто не знав. Але я ж цю хитрюгу знаю! Сто відсотків вирішила потай втекти й тихенько спати в нашій кімнаті, залишивши мене саму розбиратися зі страждальцем Тео. Ну я їй влаштую, коли дістануся!

Хоча, якщо вже бути чесною, Ліра й не хотіла йти на ту вечірку. Мабуть, знову через те, що однокурсники підколювали її через походження. Але за цю несправедливість я вже всім дружно нам’яла вуха. Думаю, тепер усе буде спокійно.

Та як взагалі можна ображати Ліру? Вона ж така світла, добра й щира дівчина! Хай сирота й без роду, але ж — людина. І чудова людина.
А це, як на мене, важливіше за будь-яку родовідну.

Дорогою до кімнати я скинула туфлі й пішла босоніж, шльопаючи по холодній кам’яній підлозі.
На щастя, в коридорах академії завжди було чисто — грибка чи іншої гидоти не підхопиш.

Коли я дісталася до дверей, то вже уявляла, як ввалюсь усередину й влаштую рудій бестії добрячий розбір польотів. Але різко завмерла на місці. Двері були прочинені, з кімнати лилося світло.

Серце неприємно стиснулося. Дивно. Ліра ніколи не лишала дверей відчиненими — навіть коли падала з ніг після нічних підробітків. Щось тут було не так. Геть не так.

Я обережно підкралася до щілини, вдивляючись. Світло з кімнати майже повністю перекривала велика, широкоплеча постать. Чоловіча — це безсумнівно.

І, судячи з усього, він нахабно нишпорив у наших шухлядах, перебираючи речі й гадки не маючи, що я вже тут.

Ну що ж, не на ту кімнату ти нарвався, любчику!

Тихо прошепотівши закляття, щоб двері не скрипнули, я прослизнула всередину, на мить завмерши біля входу. Очі вже звикли до світла, і я швидко окинула кімнату поглядом. О, чудово — моя вірна бита мирно лежала на звичному місці біля стіни.

Завжди знала, що колись знадобиться!

Я ковзнула до неї, не зводячи погляду з незнайомця. Високий. Широкий. М’язів — на трьох вистачить, я б сказала. Ну і що, велетень! Хоч би й три метри зросту — перед битою всі рівні.

Схопивши свою биту — знаряддя справедливості — я міцно обхопила її обома руками й обережно підкралася до грабіжника.

От халепа! Та він справді був велетенським. Хіба що з ректором міг би позмагатися в габаритах. Доведеться ще й підстрибнути, щоб як слід зацідити йому по голові.

Ну нічого, я дівчина спортивна й стрибуча!

Я глибоко вдихнула, міцніше стиснула биту — і, зібравшись із духом, рвонула вгору, вигукнувши наш традиційний бойовий клич:

— А щоб тобі повилазило!

Але все пішло не за планом. Чолов’яга миттєво розвернувся й легко перехопив биту просто в повітрі, ледь не витягши мене саму з колгот.

Утримавши рівновагу, я злобно глянула вгору, готуючись зустрітися з очима злочинця.

Очі в нього були зелені — хижацькі, аж досвідчений маніяк позаздрив би.

Глибокі, насмішкуваті й небезпечні. Та й сам він виглядав як справжнісінький розбійник: кремезний, широкоплечий — суцільна шафа з м’язів.

І пахнув він... та просто казково! Осінню, шоколадом і якимось пряним ароматом, від якого паморочилося в голові, а коліна зрадницьки підкошувалися.

Я уважно вивчала незнайомця, а він — мене. Просто так, впритул. Я нервово облизнула пересохлі губи — і він тут же простежив за цим рухом із надто вже відвертим інтересом.

— Відпусти биту, дівчинко, — протягнув він із лукавинкою, ще міцніше стискаючи мою зброю.

— Зараз, відпущу! — фиркнула я. — Он тільки пару разів тебе огрію — і одразу!

Він лише всміхнувся, геть не сприймаючи моїх погроз серйозно. Ах ти ж зеленоокий паразит! Я вирішила діяти рішуче й безжально — з усієї сили наступила йому на ногу.

Прямісінько на мізинець. Щоб гарантовано боліло!

— Яка жорстока дівчинка, — з насмішкою протягнув він, навіть не скривившись. — Ще пара таких ударів — і я закохаюся.

Голос у нього був низький, трохи хрипкий і звучав так, ніби думав він зовсім не про палець. Ох, та він же знущається!

— Хто ви такий і що вам тут потрібно? — грізно запитала я. — Відповідайте, поки всі пальці ще на місці!

— Ой, боюся-боюся, — гортанно розсміявся він, явно отримуючи задоволення із ситуації.

А далі сталося те, чого я зовсім не очікувала. Одним блискавичним рухом він схопив мене за талію, відібрав биту — і перш ніж я встигла щось вигукнути чи хоча б обуритися — легко кинув мене на ліжко.

А сам нахабно навис згори, щільно притиснувши моє тіло до матраца.

Його обличчя опинилося зовсім близько — настільки, що я змогла розгледіти маленькі золотисті іскри в глибині очей.

Його дихання обпікало шкіру на шиї, і по всьому тілу пробігли сотні зрадницьких мурашок.

— Готова до наслідків, дівчинко? — насмішкувато прошепотів він.

Але я — не з тих, хто здається.

— А ви? — кинула я з викликом, не відводячи погляду.

— Яка хоробра, — схвально усміхнувся він. 

Погляд ковзнув по моєму обличчю й зупинився на губах.