Глава 46. Ліро, шашлик горить!

Ми вийшли на лісову галявину, прикрашену різнокольоровими магічними ліхтариками, що мерехтіли й плавно змінювали кольори, створюючи казкову атмосферу. У повітрі змішувався аромат смаженого м’яса, свіжого хліба та фруктового пуншу — і діяв він так, що моя втома почала непомітно зникати.

— А ось і наша втікачка! — захоплено вигукнув хтось із натовпу адептів, махаючи мені рукою. Здається, це був Крам, і в його волоссі красувався гігантський вінок із ромашок. Ну нічого собі… а я думала, бачила в житті вже все.

Та цього разу адепти були підозріло дружелюбними. Напевно, то сесія їм у мізки вдарила. Або сам ректор — теж варіант. Я, як завжди, за мир, дружбу і жуйку, як той кіт Леопольд.

Я ніяково всміхнулась і махнула у відповідь, намагаючись не виглядати надто жалюгідно. І тут зі спини вискочив Тео, з лукавою посмішкою простягнувши мені чашку пуншу.

— Тримай, сирітко. Розслабся трохи. Хоч зроби вигляд, що рада нас бачити, — глузливо прошипів він.

Тебе я й справді рада бачити… особливо твої відростаючі брови.

— Якщо я вип’ю, ти зникнеш? — з підозрою прищурилась я, приймаючи чашку.

— Можу й зникнути, якщо дуже мило попросиш, — Тео театрально закотив очі. — Але поки не планую.

— Шкода, — буркнула я й зробила великий ковток. Ох, даремно. Напій був настільки солодким і міцним водночас, що аж подих перехопило. Голова відразу закрутилась.

— Обережніше там, — підхопила мене під руку Василина. — А то ти вже занадто швидко розслабилась.

Музика грала, хтось танцював, хтось гучно сперечався. Неподалік маги експериментували з феєрверками, які з якихось причин постійно перетворювались на півнів і горланили на весь ліс. Я навіть не здивувалась — в академії таке звична справа.

Поступово втома відступила, і атмосфера вечірки затягнула й мене. Я навіть не помітила, як почала сміятися з жартів Тео, хоча зазвичай мала алергію на його почуття гумору. Пунш, здається, мав чарівну дію. Або то просто цукровий удар по мізках.

І під цим ударом ми взялися за шашлики.

Все почалося з того, що Тео вирішив повипендрюватися і продемонструвати своє майстерне володіння вогняною магією. Крикнувши щось пафосне на кшталт «Увага! Зараз буде спекотно!», він розвів руки — і в них спалахнули два велетенських вогняних кулі.

Я в той момент якраз намагалася прилаштувати шмат м’яса на шампурі, тож зайвої впевненості Тео навіть не помітила.

Дарма.

Пролунав дикий крик Василини:

— Ліро, шашлик горить!

Я вже відкрила рота, щоб сказати, що шашлику на мангалі й належить горіти, але раптом помітила, що він палає просто в мене в руках! Завищавши, я жбурнула шампур убік.

А наді мною пролунав голос Тео:

— Ой! Полетів просто в бік сирітки… я просто відволікся…

Мій палаючий шашлик гарно описав дугу в повітрі й приземлився просто на мантію професора Фініка, який проходив повз нашу вечірку з вкрай невдоволеним обличчям. Навколо миттєво запанувала мертва тиша.

Професор сердито струсив палаючі вуглики й зітхнув:

— Ліро, я розумію, що в тебе життя нелегке, але підпалювати викладачів — це вже занадто.

Адепти вибухнули сміхом, а я лише безпорадно всміхнулась:

— Професоре, ви ж знаєте… з моїм везінням — це чиста випадковість!

— Та-та, звісно, Ліро… Ще одна «випадковість».

Після історії з шашликом я вирішила втішитися пуншем, який особисто зварила Василина. Зазвичай це було безпечно. Зазвичай. Але, випивши півсклянки, я раптом відчула щось дивне. Спочатку тілом побігли мурахи, а потім… мої вуха стали підозріло… довгими.

— Василино… — обережно спитала я, передчуваючи лихе. — Що ти додала в пунш?

Подруга розгублено глянула на мене, відкрила рота й гикнула.

— Ой… здається, не ту пляшечку взяла… — щиро зізналась вона, червоніючи.

— Що значить «не ту»?!

Василина не стрималась, зареготала і тикнула в мене пальцем. Навколо вже зібрався натовп адептів, і всі виглядали не менш спантеличено й кумедно, ніж я сама.

Я намацала вуха. Вони були довгі та пухнасті.

— Ти перетворила мене на зайця?! — обурено пискнула я.

— Не зовсім… подивись на інших.

Я озирнулася — й завмерла. Тео був із лисячими вушками, Крам раптом став щасливим володарем шикарних оленячих рогів, а Ясен замислено теребив волохатий хвіст.

— О, а я думав, у мене глюки, — пробурмотів Тео.

— Не хвилюйтесь! — голосно оголосила Василина, щоб перекричати переляканий гамір. — До ранку мине!

— Чудово, — пробурмотіла я, смикаючи вуха. — Головне — не попастися на очі професору Фініку. А то ще подумає, що я остаточно перетворилась на звірятко.

Вуха зникли значно швидше, ніж ми очікували.

У буквальному сенсі. Відійшов у кущики — бах, повертаєшся, а вух немає. Тільки дві дірки на голові й легенький свист вітру.

Ні, вуха, звісно, потім знайшлись — одне висіло на гілці, інше прилипло до казана. Але настрій той момент трохи зіпсував.

Тож ми вирішили: досить із нас чарів. Ніякої магії, ніяких експериментів, ніяких «а що буде, якщо додати волосся троля в какао».

Тільки тепло вогнища, пісні й відчуття, що ти вижив ще один вечір в академії.

Хтось витягнув гітару — стару, як викладачка некромагії, але з характером. Мелодії були прості, хриплуваті, ніби сама гітара згадувала свою молодість.

А ми сиділи біля вогню, тулячись одне до одного, ніби колективним теплом могли відлякати всі негаразди.

Я теж спершу сиділа. Навіть підспівувала під мотив однієї балади, де принц перетворився на жабу, але відмовився повертатись назад, бо «в королівстві жаб хоч екзамени вночі не здають».

Пронизало.  

А потім — стало гаряче. І не від почуттів, а буквально. Обличчя припікало, волосся наче грілося зсередини, ніби я не біля вогнища, а в духовці, де хтось забув вимкнути режим «запекти Ліру до хрусткої скоринки».

Тож я підвелась.

— Відійшла, — махнула Василині.