Глава 45. Моя сімʼя

Я з жахом дивилася у сяючі від ентузіазму очі Василини.  

У неї постійно щось «загоралося», і я не мала жодного уявлення, як цей черговий пожежний спалах вчасно загасити. 

А гасити доведеться обов’язково — інакше нова хвиля веселощів закінчиться, у кращому разі, обгорілим волоссям, а в гіршому — черговим вибухом лабораторії, як це вже було минулого разу.  

Я до того моменту ще не дійшла в розповіді, але обов’язково дійду.

— У мене є просто неймовірна сукня, яка тобі точно підійде! — вигукнула Василина з такою впевненістю, ніби вже бачила мене в ній на балу, поруч із принцом, двома котами й фамільним сервізом у подарунок.

Моє серце тужливо занило.  

Ну скажіть, навіщо мені сукня? У лісі! Там же холодно, там колючки, комарі й вічно голодні однокурсники, які швидше побачать шматок пирога, ніж оцінять мій наряд.

Але сперечатись було марно. Якщо у Василини з’являлася якась ідея, ухилитися від неї я могла тільки одним способом — прикинувшись мертвою. Але вдавалося це мені погано, і подруга завжди дуже швидко викривала мій обман.

— Василино, навіщо мені сукня в таку холоднечу? Відморожу собі всі стратегічно важливі частини тіла, а потім усе літо лікуйся!

— Не рухайся, — суворо наказала Василина, повністю ігноруючи мої страждання. — А то виростуть у тебе роги або щупальця замість сукні.

Я здригнулася й застигла. Ну, зрештою, роги в мене й так майже відросли за роки роботи в таверні.  

Ще трішечки — й я могла б гордо носити звання демона початкового рівня, як любить казати один із наших професорів.

Василина заходилася чаклувати.  

Зосереджено шепочучи заклинання, вона почала виголошувати формулу матеріалізації. У повітрі щось спалахнуло, й мою шкіру спершу обдало прохолодою, а потім її торкнулося щось м’яке, тепле, пухнасте — як дотик обіймів.

Я заплющила очі й затримала подих, вирішивши дочекатися, поки все закінчиться. Мало що там у неї на думці. Минулого разу вона намагалася наколдувати собі модний костюм, а вийшов чохол для чайника й пара капців для собаки.  

Причому на голові в неї опинилися капці, а на ногах — чохол. Василина ще довго переконувала всіх, що це так задумано й просто мода зі столиці до нас іще не дісталась.

Обережно відкривши спочатку одне око, потім друге, я ошелешено застигла, не в змозі вимовити й слова.

На мені була розкішна червона сукня — настільки красива, що навіть ректор у своєму найкращому вбранні міг би позаздрити. 

Вона сиділа ідеально: облягала там, де треба, і вільно спадала до самісінької землі. На нозі — елегантний розріз, вишитий чимось схожим на коштовне каміння, що виблискувало навіть у напівтемряві.  

Мої плечі й ключиці залишалися відкритими, надаючи образу неочікуваної елегантності й жіночності, а рукави, що м’яко спадали до зап’ясть, створювали враження, ніби я — вогняна фея.

— Ти виглядаєш… приголомшливо, — прошепотіла Василина з захопленням, наче й сама не вірила, що її магія матеріалізації нарешті припинила знущатись із нас обох.

Я не могла повірити у це диво.  

Цю сукню я колись бачила в її шафі — вона була настільки вражаючою, що Василина берегла її, як найбільшу цінність. 

Вона жодного разу її не вдягала, хоча нагоди були неодноразово. Та щоразу казала: мовляв, ця сукня дочекається свого часу.

— Василино… — пробурмотіла я, розгублено перебираючи пальцями край рукава. — Ти ж… ніколи її не вдягала.

Вона знизала плечима й тепло всміхнулася — так щиро, що в її очах заграли іскорки світла.

— Воно тобі пасує ще більше, красуне. Я берегла його для чогось особливого, а ти… ти й є та сама особлива причина. І взагалі, хіба не дурниця, щоб така сукня просто висіла без діла?

Моє серце здригнулося.

Я не знала, що сказати. Це була не просто подруга — це була сестра, моя родина, моя споріднена душа. Ми були разом із самого того дня, як я потрапила в академію, і відтоді вона завжди була поруч — підтримувала, захищала, ділила зі мною і радість, і біду.  

І ця сукня раптом здалася символом чогось набагато більшого, ніж просто гарний одяг.

— Та ти що! Я не можу її прийняти! — спробувала я протестувати, хоча й розуміла: цей бій уже програно.

— Нісенітниця! — рішуче обірвала мене Василина. — Ми ж подруги… як сестри… майже…

Вона трохи прикусила губу й замовкла. Але я не дозволила тій ніяковості затягнутись — одразу кинулася до неї в обійми, міцно стисла й відчула, як очі починають зрадницьки щипати.

— Ну все, досить, а то зараз розплачусь, — пробурмотіла я їй у плече, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — А ти ж знаєш, як я виглядаю, коли реву. Уся академія збіжиться милуватись цією красою.

— Не перебільшуй, — хмикнула Василина, але теж обійняла міцніше. — Ти в нас красуня навіть у сльозах і з червоним носом.

Ми разом розсміялися. А потім я раптом зрозуміла: йти на вечірку в цій сукні вже не здавалося мені безумством. Навпаки, тепер мені самій хотілося піти й показати всім, яка в мене неймовірна подруга — і як круто вона вміє чаклувати.

— Ну що, рушимо? — весело запитала я, беручи Василину під руку.

Вона кивнула, щасливо всміхаючись:

— Ходімо. А то адепти вже без нас усю гарячу воду повипивають. І Тео знову почне корчити з себе героя.

— Хай тільки спробує, — войовничо відповіла я, крокуючи вперед з гордо піднятою головою. — Сьогодні я — не якась там сирітка. Сьогодні я йому ніс і зламати можу, от побачиш!

Ми голосно розсміялися, і я відчула, що більше нічого не боюся. Бо поруч зі мною була моя родина. Єдина й неповторна.