Глава 42. Загадковий відвідувач

— Грего́ре! — у паніці закричала я до господаря. — Що ти знову намішав у зілля?!  

Грегор лише винувато розвів руками, визираючи з кухні:  

— Я переплутав етикетки… Дай йому овса, за п’ять хвилин має відпустити…  

І чого він туди налив! Він що, головний алхімік, чи, прости світла богиня, кулінарна катастрофа?!  

Я глибоко вдихнула й подалася на кухню по вівсянку. Здається, вечір тільки-но починався, а мені вже доведеться пережити ще не одну «курку».  

Овес — явно не той інгредієнт, який я мріяла подавати клієнтам, особливо разом із вишуканим настоєм з кореня люцерни, хвоста саламандри й ляпанця долі. Але вибору не було.  

Я витягла дерев’яну миску, наскребла туди овса — слава небесам, у нас був запас «для особливих випадків» (у таверні «Вибите Око» все могло трапитися) — і вийшла в зал.  

Картинка застала мене зненацька.  

Лицар уже бігав по таверні, ляскаючи руками по боках, імітуючи крила, й намагався злетіти на дубовий стіл.  

— Ко-ко-ко! Браття! Піднімаймося в небо свободи!  

Відвідувачі замість того, щоб допомогти, плескали в долоні й підбадьорювали його. Дехто вже почав робити ставки: злетить — не злетить.  

Може, й справді запустити таке? Додатковий прибуток — святе діло!  

— Яке ще небо! Овес! — гаркнула я.  

Лицар крутнув головою, наче справжній голуб. І закукурікав.  

— Я сказала — овес, а не арену для магічної самодіяльності! — заричала я й встала прямо перед нашою імпровізованою куркою в латах. — Пане лицарю, їжте. Негайно.  

Він зупинився. Подивився на мене одним оком. Другим усе ще витріщався на балку під стелею, як на райське сідало.  

— Ко-ко?.. — невпевнено пропищав.  

— Так! Ко-ко-ко й уперед! — я сунула йому миску під носа. — Поки пір’я не виросло, й ми вас назавжди не втратили в дзьобатій формі.  

Він із сумнівом дзьобнув овес.  

Я проковтнула клубок у горлі. Магія не завжди діяла миттєво. Іноді мав бути ефект… переходу.  

— М-да… — замислено промовив один із відвідувачів. — Це що, нова дієта? Перетворюєшся на курку, щоб менше їсти?  

— Краще вже це, ніж чай із примарним перцем, — подав голос старий маг біля вікна. — Я від того зілля тиждень шепотів… через п’яту точку.  

За хвилину лицар завмер. Його погляд прояснів.  

— Де я…? — пробурмотів він. — Чому я сиджу в мисці з вівсом? І чому хтось поклав мені яйця на голову?!  

— Ви вбили дракона, сер. Відпочивайте, — зі зітханням відповіла я й обережно струснула вівса з його плеча.  

Він важко осів на лаву, обвів поглядом таверну й прошепотів:  

— Нікому… нікому не кажіть, що я кукурікав. Особливо моїм побратимам. Я лицар, а не… півень.  

— Скільки заплатите? — одразу запитала я, вмощуючись поруч.  

— Половину здобичі з дракона, — приречено мовив він.  

— Домовились! — я весело плеснула в долоні. — Ось так і стають багатими. Через овес і сором.  

І пішла далі по залі, не забувши підморгнути клієнту за сусіднім столиком.  

А хто після цього скаже, що офіціантки — не герої?  

Збережемо ваші секрети краще за будь-яке зілля пам’яті!

Минуло ще трохи часу, і відвідувачі, нарешті, з піснями почали розходитися хто по справах, а хто й по домівках.  

О, святий чай з лавандою, я була вільна! Як у перший день після сесії, коли вже не пам’ятаєш, хто ти, де ти і чому досі тримаєш під подушкою підручник.  

Щоправда, зараз під моєю подушкою був не підручник, а цілком легальна можливість піти з роботи вчасно.

— Ліро, обслужи останнього відвідувача — і можеш іти. У вас же там, здається, сесію вже закінчили. То набирайся сил, а післязавтра вже й у нічну зміну на доставку вирушиш, — добродушно поплескав мене по плечу Грегор.

Я ледь не розридалася просто на місці. 

Справді! Прямісінько там. Біля вітрини з вареними хвостами кротозубів. Хотілося обійняти його й вручити медаль за людяність.  

Але я обмежилась нервовим кивком, усмішкою крізь емоції й пошепки видихнула:

— Дякую… ви святий… за гномськими мірками. 

— Я чув! — буркнув він, але з усмішкою. — Давай-давай, рухайся. Там за останнім столиком клієнт — якийсь маг, тихий, у капюшоні. Ти ж у нас любиш загадкових, ось і розваж його.

Я не любила загадкових.  

«Загадковий» означало: щось зараз вибухне, загориться, перетвориться на жабу або закукурікає. Але, якщо це справді останній — то гаразд. Відпрацюю — і вечір мій.

Я поправила фартух, натягнула фірмову ввічливу усмішку й рушила до столика біля вікна. Того самого, за яким сидять або дуже важливі персони, або найдивакуватіші типи в усьому місті.  

Іноді це були одні й ті самі.

Чоловік сидів, наполовину прихований капюшоном, у тіні. На столі перед ним стояла порожня кружка, а на колінах — дивний чорний згорток. Коли я підійшла, він повільно повернув голову.

— Доброї ночі! — дзвінко защебетала я. — Чим можу вас потішити, окрім місцевого настрою, грибного супу та компоту дня?

Він не підняв голови. З-під капюшона виднівся тільки різко окреслений, ідеально виголений підборіддя.  

Шкіра трохи смаглява, ніби його колись цілувало сонце, але дуже давно. Можливо, ще в позаминулому столітті. На пальці — срібний перстень з гравіюванням у вигляді старовинного символу: переплетення гілок і полум’я.

Руки в шкіряних рукавичках. Міцних, старих, але доглянутих. А от плащ… справжній шедевр. Темно-сірий, майже чорний, з відблиском, що нагадував вечірнє небо перед бурею. Матерія тягнулась, наче тінь, з легкими золотими вкрапленнями.

Він пах… шоколадом і осінню. Солодко, пряно, з легкою гірчинкою й ледь вловним холодком — наче вдихнути морозне повітря під шурхіт опалого листя.

Він не заговорив.  

Просто повільно простягнув згорток. Зав’язаний чорною стрічкою.  

Я взяла.