Глава 41. Я… опановую мистецтво продажу

Я поспішала з мискою грибної юшки, подумки мріючи якнайшвидше позбутися цієї страви, яка була гарячою, як подих дракона, і чомусь нескінченно булькала, мов проклятий відьомський казан.  

Гордис так мене підганяв, що я по дурості навіть піднос забула.  

Клієнт — старенький маг — нетерпляче постукував ложкою по столу, нагадуючи, що він уже цілих п’ять хвилин помирає з голоду. 

Підійшовши до столика, я з гордістю поставила миску перед магом і усміхнулась:  

— Світлого дня вам! Це — комплімент від нашого шеф-кухаря.  

Той з ентузіазмом нахилився і почав їсти. 

І тут я почула:  

— А-а-а! Воно кусається!  

Я злякано подивилась на клієнта, а він тримався за ніс і здивовано дивився на юшку. З тарілки виглянув ображений гриб і потряс кулачком.  

Я моргнула. Потім ще раз. І ще. Потерла очі. Здається, мені треба більше спати. Балакаючий гриб, пробачте небеса!  

— Наступного разу обережніше тикайте ложкою, дідугане! — пропищав грибочок і пірнув назад у суп.  

Старий вражено глянув на мене:  

— Що це таке?!  

— Перепрошую… сьогодні кухар вирішив використати свіжозібрані гриби… — видавила я, намагаючись усміхатися якнаймиліше. — Можливо, навіть занадто свіжі…  

У відповідь маг тільки пирхнув і продовжив їсти суп, обережно оминаючи ложкою особливо зухвалих грибів.  

— Ну й харчевня у вас, звісно… — пробурмотів дідусь, кривлячись, але сьорбав юшку так, ніби гриб із характером — це дрібниця в його насиченому магічному житті.  

— Смачного вам, — змогла тільки прошепотіти я, повністю розгублена.  

А я все стояла — то з цікавості, то зі страху, що гриб ще повернеться з відповідною атакою.  

— Гей, ти! — долинуло з тарілки. — Тримай ложку лівіше, там мій сусід спить! Йому ще на вечірню медитацію!  

Я, клянусь, навіть не заверещала. Просто зробила кілька кроків назад. Маг, здається, вже увійшов у азарт:  

— Вибачте, пане грибе! — пробасив він, киваючи юшці з таким поважним виглядом, наче там сидів верховний архімаг. 

— Отак краще, — буркнув гриб. — А то влаштували тут суповий геноцид.  

Я вже хотіла тихенько злиняти, поки все не стало ще дивнішим, як раптом біля тарілки з’явився… ще один гриб. Гладенький, у шапочці, як у базарного торговця.  

— Отже, панове! — урочисто промовив новенький. — Спецпропозиція дня: додайте кілька крапель меду — й отримаєте бонусну ілюзію на вибір!  

— ЛІРО! — загримів з-за барної стійки Гордис. — Ти що там, торгівлю чаклуєш, чи клієнта годуєш?!  

— Я… опановую мистецтво продажу, — видавила я, відступаючи від ожилої юшки.  

Старий у цей момент кивнув і підняв ложку у тості:  

— За найбалакучішу вечерю в моєму житті! 

Гриб знову виринув і, мабуть, відчув себе зіркою. Він глянув на мене й гучно заявив:  

— Особисто для тебе, офіціантко, бонус — наша грибна візитівка. Звертайся, якщо захочеш стати шефом зі спорообігу!  

Він витяг із тарілки крихітний листочок, який одразу намок, розмок і… зник.

Я розвернулася й пішла до бару з найбільш розгубленим виразом обличчя у світі. Бо пояснювати це комусь точно не хотілося.  

— Ну що, сподобалось йому? — з блиском в очах запитав Гордис.  

І я кинулася на нього, як розлючена фурія: 

— Ти чого не попередив, що в нього в тарілці гриби балакають?!  

Гоблін потер лоба.  

— Та він… таке любить. Розумієш, йому поговорити нема з ким. От і теревенить з грибами.  

Ну все, з глузду з’їхати тепер…  

— Ці гриби, між іншим, дуже важко дістати! Ми чекаємо на поставки по місяцю! — гордо сказав Гордис.  

Розумію. Говорючих грибів навіть я ще не бачила.  

Після короткої суперечки я повернулася до роботи. Вона, як завжди, не змушувала себе чекати.  

Я приймала замовлення у кремезного орка, який цілу півгодину болісно вибирав між смаженим кабанчиком і курячими крильцями.  

Зрештою, він обрав м’ясо. Хоч тут без пригод.  

Коли ж я принесла йому апетитно засмажені шматки, орк раптом поблід і почав тихо схлипувати.  

Схоже, сьогодні не день, а справжня феєрія безумства.  

— Що сталося? — ввічливо поцікавилась я. 

— Це ж… Гриша… — прошепотів орк, дивлячись на тарілку зі сльозами на очах.  

— Хто? — не зрозуміла я.  

Гриші в нас точно не було. Тим більше на кухні. Може, він привида побачив? З людьми таке бувало, а з орками й поготів. Все ж таки магічні створіння.  

— Кабанчик. Я його знаю. Ми дружили, коли я був маленьким.  

Я спантеличено глянула на орка, не знаючи, як реагувати.  

— Може, я заміню ваше замовлення на щось інше?  

Орк всхлипнув і кивнув:  

— Принесіть щось без м’яса. Не можу більше бачити жодного знайомого на своїй тарілці.  

Я кивнула і побігла за салатом. Вперше в житті бачила орка-вегетаріанця, який страждає від мук совісті.  

Зате з салатом справи пішли краще. І дякувати богам!  

Мені б тепер до цілителя душ записатися. Або й одразу в кімнату з м’якими стінами. Щось ця академія повільно, але впевнено зводила мене з розуму.  

Але робота продовжувалась!  

Було вже пізно ввечері, і відвідувачі замовляли не лише їжу, а й різні напої, які ми офіційно називали «заспокійливими настоями», а по факту — це були міцні зілля від місцевого алхіміка.  

До нього особисто я ще доставки не возила, й дуже сподіваюся, що й не доведеться. Мені з головою вистачає пригод. 

Я з усмішкою подала один із таких настоїв змученому лицарю, який, за його словами, щойно вбив дракона й тепер просто хотів розслабитися.  

Буквально за хвилину після першого ковтка лицар раптово гучно й пронизливо закудахкав:  

— Ко-ко-ко! Я курка! Ко-ко-ко!  

Усі відвідувачі принишкли й втупилися в нього з німим здивуванням.  

Я відчула, як у мене підкосилися ноги.

__________________________