Глава 36. Перескладання

Я ледь встигла відчути, як солодкий сон накрив мене м’яким покривалом, як хтось грубо висмикнув мене назад у жорстокий світ реальності. Я незадоволено застогнала, намагаючись позбутися чужих рук. 

— Ліро! Ліро! Прокидайся, дурна твоя голова! — роздратовано прошипіла на вухо Василина, енергійно штовхаючи мене. 

Хтось натурально тряс мене за плечі — і це точно була не моя совість.  

— Що… що-о-о-о… — простогнала я, намагаючись перевернутися на інший бік.  

Ну за що мені таке знущання? Я ж тільки-тільки хотіла доснити сон… з м’ясом!  

— Ліро! Ти зараз з ліжка впадеш! — вже відчаєно зойкнула подруга.  

— Я й так уже впала… морально, — пробурмотіла я, насилу розплющуючи очі й з ненавистю дивлячись на сонячне світло, що пробивалося крізь вікно. — Що сталося?  

— Ректор подовжив сесію ще на два тижні! 

— Добре… хай робить, що хоче…  

— І наказав, щоб ВСІ предмети були ЗАКРИТІ! 

Я різко відкрила очі.  

Так, що?!!  

Я підскочила, наче мене вжалила та сама гігантська лісова бджола.  

— ЩО?!  

Василина тяжко зітхнула й сіла поряд, схрестивши руки.  

— Ти що, не чула?  

— Та я взагалі нічого не чую, коли сплю! 

— Ну так слухай зараз: ректор Райан подовжив сесію і наказав, щоб УСІ студенти, навіть найбезнадійніші, здали УСІ заліки! Починаючи з сьогоднішнього дня!  

— Прямо з сьогоднішнього? — здивовано перепитала я.  

— Ні, наступного року. Ти зовсім оглухла?! — саркастично відповіла вона, насилу злізаючи з ліжка. — Звісно, з сьогоднішнього!  

Я ледь не захлинулась повітрям.  

І підскочила з ліжка так різко, що навіть Василина від несподіванки відскочила. Потерла очі, вщипнула себе за руку й болісно скривилась.  

Ой, їжачки колючі, це що — не сон?! Я ж надіялась, що цей нічний жах — просто плід моєї вкрай виснаженої уяви, а виявилось, що реальність знову вирішила мене добити.  

— Це… наказ ректора? — безглуздо перепитала я, втупившись у Василину.

— Ні, нашого прибиральника… звісно ж ректора, дурна твоя голова!  

Василина змахнула руками, явно намагаючись стриматись, аби не врізати мені чимось важким.  

— Готуйся терміново! Нам треба якомога швидше все закрити, поки такий шанс є. Я після практики з бойової магії ще не відійшла, а як почула новину — одразу друге дихання відкрилось!  

Вона металася кімнатою, жваво збираючи підручники, а я стояла посеред приміщення, наче вражена блискавкою.  

Ні, тут щось явно нечисто. Наш ректор — той самий темний магістр Райан, який міг змусити мене гикати одним тільки поглядом — особисто заявив, що саме я маю складати йому профільні дисципліни!  

А тепер раптом передумав і вирішив, так би мовити, помилувати весь факультет? Підозріло! Відчуваю серцем — це якась хитра відволікаюча манівра.  

Я завила й вчепилася собі в волосся: 

— Та він же мене з розуму зведе своїми загадками!  

— Годі смикати себе за волосся! Твоя розумна голова мені ще знадобиться, — суворо вигукнула Василина й гарненько шльопнула мене підручником по руках. — Збирайся швидше, сьогодні ми з тобою складаємо Основи магічних рун!  

Я застигла на місці, миттєво побілівши з жаху. Магічні руни? Сьогодні? Фініку?!  

Тому самому професору, що був справжнім кошмаром усієї академії? Він же страшний, як три дракони й армія голодних орків разом узяті! І плюється!  

Ой, матінко рідна!  

— Я ж навіть не практикувалась, Василино! — жалібно заскиглила я. — Востаннє й не пам’ятаю, коли тримала в руках рунний камінь!  

— Наче весь наш факультет до втрати свідомості практикувався, — саркастично відмахнулась подруга, запихаючи черговий підручник до сумки. — Марш у ванну і по дорозі будеш практикуватися!  

Я зітхнула з відчаєм і поплелась у ванну, де швиденько привела себе до людської подоби. Поки заплітала волосся в звичну косу, встигла закинути в рот бутерброд, який приготувала мені сердешна Василина.  

У животі одразу стало трохи веселіше, але моральний стан не покращився ані на краплю. Валер’янки б мені…  

— Готова? — з ентузіазмом запитала подруга, чекаючи мене біля дверей.  

— Ні, — чесно визнала я. — Але кому це цікаво?  

— Молодець, Ліро. Головне — оптимізм! — хмикнула Василина, випихаючи мене в коридор.  

Дорогою до кабінету магічних рун ми гарячково повторювали матеріал, більше схожі на двох невдах, які готуються до неминучої страти.  

До речі, не ми одні були такі. Схоже, наказ ректора Райана привів до тями весь факультет.  

Адепти, мов сонні мухи, блукали коридорами, уткнувшись у підручники й бурмочучи щось собі під ніс.  

Кабінет професора Фініка був одним із найпохмуріших у всій академії. Темні стіни, закіптюжена стеля (то адепти постаралися), дивний запах паленого моху і вічний напівморок — ось улюблена атмосфера нашого чудового викладача.  

Ми нерішуче постукали, і з-за дверей долинуло роздратоване:  

— Хто там? Хто знову вирішив порушити мою крихку психічну рівновагу?  

— Адептки Лірис і Василина… на перескладання, — пискнула я й нервово переступила з ноги на ногу.  

Двері різко розчахнулись, і професор Фінік невдоволено визирнув назовні, обдавши нас бризками слини. І виглядав він, м’яко кажучи, не дуже. Все обличчя було в синцях і плямах.  

Наче хтось добряче пройшовся по ньому. Сам по собі він був худий. Високий. Його обличчя й без синців було мертвотно-бліде, а зараз він узагалі… виглядав гірше за некроманта з кладовища…  

— Знову ви?! — обурено вигукнув він. — Скільки разів ви вже перескладали мої руни?!  

— Тричі, професоре… — пробурмотіла я, намагаючись непомітно відступити з його «зони зрошення».  

— Двічі! — сміливо збрехала Василина. 

Професор підозріло примружився, але махнув рукою:  

— Добре, заходьте. Тільки спробуйте ще раз сплутати руни вогню і води — вилетите звідси з рекордною швидкістю, навіть слова сказати не встигнете!