Глава 33. Моя булочка!

Гремлін злякано заверещав, злетів із мене… але, вчепившись у їжу, з шаленою швидкістю рвонув усередину особняка.  

З-за дверей пролунав крик:  

— МОЯ ЇЖА!!!  

За секунду двері розчахнулися, і звідти вилетів старший маг Квентін — у мантії, наполовину обгорілій, з очима, повними люті.  

— ЩО ЦЕ БУЛО?!  

Я нервово ковтнула і видавила:  

— Ем… бонус від закладу?  

Маг Квентін завмер. Я теж. Ми перезирнулися.  

— Ти принесла замовлення? — його голос гучно загримів, і мене вмить пробрав холодний піт.  

Я лихоманково закивала.  

Принесла-то принесла… але його вже поцупили.  

— Так. Це… печеня.  

Маг нахилив голову, пильно мене вивчаючи, а потім простягнув руку:  

— Чудово. А запасне у вас є..?  

Я невпевнено похитала головою, усе ще очікуючи, що він або з'їсть мене, або прокляне.  

— Гаразд, сам винен… Замовлю у вас ще. Наступного разу.  

Але він просто розвернувся і пішов усередину, кинувши наостанок:  

— Чекай тут.  

І двері грюкнули перед моїм носом.  

Я залишилася стояти на порозі, незручно переступаючи з ноги на ногу.  

Ну, прекрасно. Нічого підозрілого. Взагалі. 

Минуло хвилина.  

Потім дві.  

Я вже збиралася постукати знову, коли двері відчинилися, і звідти вийшло якесь створіння, тримаючи в лапі…  

Не гроші.  

А сліпучий магічний кристал.  

— Ось, тримай.  

Я витріщилася на нього.  

— Це…  

— Оплата, звісно ж.  

Я нервово покрутила кристал у руках. Він іскрився магією так сильно, що в мене волосся стало дибки.  

— Може, краще монетами?..  

— Ти що, дурна? — маг щиро здивувався. 

— Ні, але…  

— Цей кристал коштує в двадцять разів більше, ніж твоє жалюгідне життя та печеня разом узяті.  

Я завмерла.  

Скільки?!  

Грего́р точно не повірить. Мабуть, ще й вижене з роботи.  

— Ем… а у вас нема решти?  

Квентін примружився.  

— Ти торгуєшся з магічною сутністю… ні, з магом… ні… зі мною?! Зі старшим магом Квентіном?!  

Я заперечно замотала головою.  

— Ні-ні! Усе гаразд, дякую!  

Схопила кристал і блискавично застрибнула на мітлу.  

ВАЛИМО!  

Поки мені не проламали черепа і не забрали цей чортів кристал!  

Лечу над містом, міцно стискаю кристал і думаю:  

«Ну і як тепер пояснити це хазяїну таверни?»  

— Ти жива? — пролунав голос Ханни, коли я повернулася.  

Я зайшла всередину, все ще з розширеними очима.  

— Жива.  

— А що з твоїм обличчям?  

— Іншого не видали. Дивіться, що дають. 

Я мовчки простягнула кристал.  

Грегор, який уже сидів за стійкою, ліниво підняв погляд.  

— О, ти вже повернулася?  

І тут же впустив кухоль.  

— ДЕ ТИ ЦЕ ВЗЯЛА?!  

— На решту.  

Грегор задумливо взяв кристал у руку. 

— Хм… у нас нова схема оплати?  

Я зітхнула.  

— Ні, просто в Арканії занадто щедрі маги. 

— І справді щедрі… — Грегор виглядав так, ніби ось-ось схопиться за серце.  

Він витер хустинкою лоба і розглядав сяючий кристал, наче перед ним було восьме чудо світу.  

Я його розуміла!  

Ніколи раніше не бачила, щоб за вечерю платили кристалами.  

Зазвичай це були монети, іноді срібло, зрідка золото, але кристали…  

Кристали коштували дорожче за всю нашу таверну разом із персоналом і меблями!  

Грегор продовжував крутити кристал у руках, наче очікував, що з нього зараз вилетить джин і запропонує три бажання.  

Нарешті хазяїн таверни відвів погляд від блискучої штуковини і прокашлявся:  

— Одне слово… кхе-кхе… — він відірвався від розглядання і докинув: — Візьми собі булку, щоб перекусити в дорозі, і…  

Я тут же схопила булку!  

Робота доставника їжі — це, звісно, круто, але їсти теж хочеться!  

— Тримай друге і третє замовлення, Ліро. Після цього будеш вільна.

Я вискочила на вулицю бігом, де на мене вже чекала мітла.  

Так, життя офіціантки зовсім неочікувано почало нагадувати життя відьми.  

Тепер у мене був транспорт, який офіційно це підтверджував.  

Глянувши на аркуш із замовленням, я тяжко зітхнула.  

Другий адрес — Шедовмаєр.  

Прекрасно!  

Це місце було відоме своєю «гостинністю» приблизно так само, як кладовище славиться гучними вечірками.  

Вічно похмуро, туманно, загадково й моторошно.  

Одним словом, улюблене місце проживання некромантів, упирів і всіляких темних особистостей.  

Мій замовник — некромант Гред.  

Замовив юшку та хліб.  

Ідеальна вечеря серед могил.  

А чого ще чекати від жителя склепу?  

Заплигнувши на віник, я взяла курс на Шедовмаєр.  

Холодний вітер тріпав волосся і намагався вихопити мою булочку.  

Але ні, не віддам!  

Це мій стратегічний запас на випадок зустрічі з особливо небезпечними клієнтами.  

Щойно я перетнула невидиму межу, що розділяла райони, мене огорнув густий туман.  

Лиховісні силуети будинків виринали з темряви, наче привиди, готові напасти будь-якої миті.  

Діставшись потрібного місця, я приземлилася біля склепу, який за всіма ознаками був резиденцією некроманта.  

Металева брама виглядала так, ніби її встановили ще під час створення світу.  

Я постукала.  

Раз.  

Тиша.  

Два.  

Все ще тиша.  

Три.  

Може, ну його?..  

— Шановний некроманте, ваша вечеря прибула! — гучно промовила я у зачинені двері.  

Я вже хотіла розвернутися, вирішивши, що у мене є чудова причина просто залишити замовлення біля дверей і зникнути… 

Але двері раптом зловісно рипнули і повільно відчинилися.  

На порозі стояв сам некромант Гред.  

Блідий до синяви, вбраний з ніг до голови в чорне, з темними колами під очима, наче він не спав із моменту власного народження.