Глава 32. Гремліна тобі в обличчя!

Я завмерла.  

Грегор насупився й сплів пальці в замок, після чого по черзі хруснув кожним.  

Ох ти ж…  

Моторошне видовище! Але не це хвилювало мене найбільше. Як це він усе знав?!  

Ректор розповів, чи що?! О, ганьба мені! 

Я тут же уявила, як магістр Райан неквапливо розповідає власнику таверни, що адептка Лірис влізла не у свої справи, прикинулася кішкою, випросила їжу, ледь не загинула на тренуванні, а потім ще й відпрацьовувала свою «нахабність» двадцятьма колами по полігону…  

Ні. Просто ні. Я виглядала жалюгідно. 

Грегор, звісно, не переставав дивитися на мене з хитрим прищуром.  

І ось, коли я вже подумки прощалася з надією просто спокійно допрацювати зміну й піти спати, він раптом знову заговорив. 

— У тебе невеличкі проблеми з навчанням, — сказав він, і я здригнулася.  

А він звідки знає?!  

Я ж казала, що у мене здача іспитів, але не згадувала, що це глобальні проблеми!  

Я спробувала зберегти незворушний вигляд, але Грегор продовжував, ніби читав мої думки:  

— Тому я вирішив дати тобі додаткове завдання, щоб ти могла дозволити собі дещо більше, ніж просто оплату навчання.  

І тут же поплескав мене по руці, як турботливий батько, що відправляє неслухняну дитину на життєво важливу місію. 

Я підняла брови.  

— Ем… додаткове завдання?  

Це він про доставку чи про щось інше? 

Пташка мені такого не шепотіла!  

Щось мені не подобається цей вираз…  

Але Грегор уже махнув рукою в бік кухні. 

— Бери першу доставку від нашого золотого кухаря й біжи. Будеш працювати кур’єром!  

— Але…  

— Сьогодні всього три замовлення, а потім підеш спати перед лекціями.  

Я притихла.  

Три замовлення… Це підозріло мало.  

Але перспектива поспати після роботи виглядала дуже привабливою.  

— Дякую величезне! Я вас не підведу! — з ентузіазмом заявила я, приймаючи перше замовлення з рук нашого золотого кухаря Гордіса.  

— Для доставок я виділив мітлу, тож можеш скористатися нею, — незворушно додав господар таверни, махнувши рукою в бік маленького приміщення, де зберігався інвентар.  

Чудово! Тепер мене офіційно можна називати відьмою!  

Мій статус і так залишав бажати кращого, а тепер він остаточно й безповоротно впав на саме дно дембурського соціального рейтингу.  

Але нічого не вдієш.  

Мітла, то мітла.  

Та й політ значно кращий, ніж нестися стрімголов через усе місто пішки.  

Я поспіхом вдягнулася тепліше, замотала навколо шиї величезний шалик і, закутавшись у теплий плащ, вийшла на вулицю. 

Забравши мітлу зі сховища, я впевнено осідлала своє нове транспортне засіб і одразу ж відчула себе справжньою чаклункою. 

Втім, я ж навчалася на факультеті бойової магії, а не на відьомських курсах. Тож мітла дещо вибивалася з мого звичного образу.  

— Ну, вперед, мітелочко! — тихо пробурмотіла я й злетіла в повітря, вправно маневруючи над будинками.  

Тепер саме час з’ясувати, куди саме мені потрібно доставити перше замовлення.  

Місто Дембург було величезним. Настільки, що ділилося аж на сім великих районів, кожен із яких мав власний характер і призначення.  

І якщо моє чуття мене не підводить, то першу доставку потрібно було зробити до магічного району — Арканії.  

Арканія завжди приваблювала особливих мешканців. Переважно, звісно, магів і чарівників усіх рівнів і стихій.  

Вони могли жити в будь-якому куточку Дембурга, але надавали перевагу саме цьому району, адже тут можна було експериментувати з магією без страху отримати штраф за випадковий вибух у саду чи необачно викликаного дракончика.  

Я глянула на аркуш із замовленням і прочитала:  

«Маєток старшого мага Квентіна. Доставка: печеня. Оплата після отримання».  

Чудово. Полетіли! Я спрямувала мітлу в бік Арканії.  

Холодне, морозне повітря поступово змінилося ароматами магічних трав і пахощів.  

Чим ближче я підлітала до району магів, тим більше відчувала, як магія буквально лоскоче шкіру і щипає ніс.  

Я опустила погляд вниз.  

На вулицях хтось експериментував із заклинаннями весни, намагаючись змусити дерева розпустити листя раніше.  

Хтось ліниво підмітав вулиці, використовуючи магічні вихори замість мітел.  

І… О! Ось і Маєток старшого мага Квентіна. 

Чесно кажучи, Маєток виглядав велично і водночас лячно.  

Висока й строга будівля з світлого каменю, оздоблена сріблястими візерунками, які безперервно рухалися по стінах, створюючи ілюзію, ніби будинок живий.  

Дві величезні вежі з обох боків тягнулися в небо, увінчані куполами, що сяяли ніжним лазуровим світлом.  

Перед фасадом височіли ворота, оповиті живими лозами, які злегка коливалися, наче стежили за кожним, хто проходив повз.  

Ворота то потріскували маленькими іскрами, попереджаючи, що не кожен може потрапити всередину.  

Я мимоволі ковтнула слину.  

Сподіваюся, на доставників їжі це правило не поширюється.  

Підлетівши ближче, я м’яко приземлилася біля самих воріт і нерішуче наблизилася до входу.  

Щойно я зробила крок, лоза тут же ожила, потягнулася в мій бік, але потім, наче передумавши, знову завмерла.  

З вікон долинав тихий дзвін алхімічних колб і потріскування магічних механізмів, нагадуючи, що за дверима кипить справжня арканічна наука.  

Я знову ковтнула слину.  

Затримуватися не хотілося, адже Маєток буквально дихав магією.  

І я не була впевнена, що вона мені зрадіє. 

Я піднялася на ґанок, постукала… і…  

Коли двері відчинилися, мені в обличчя полетів гремлін.  

Просто полетів!  

Ціпкими лапками вчепився у волосся і почав трясти!  

— АААА! — я запанікувала і почала розмахувати коробкою з печенею.