Глава 28. Я можу вам ще краще віддячити

Ректор повільно пройшовся вперед-назад, оглядаючи наш рівний…  

Або швидше кривий стрій.  

За тим, як у нього опустилися густі брови, а в погляді застигло максимальне невдоволення, можна було зрозуміти:  

Ми всі – помилка природи.  

— Адепти, хто вас навчив так шикуватися?! — роздратовано гаркнув Райан, пронизуючи нас крижаним поглядом.  

В повітрі зависла тиша.  

Та сама.  

Могильна.  

Особисто мені під цим поглядом стало настільки некомфортно, що я інстинктивно спробувала злитися з натовпом, як хамелеон. 

Але, судячи з мурашок по тілу, хамелеон із мене так собі.  

Схоже, хтось із адептів зрозумів, що треба якось відповідати, і тому з натовпу пролунало жалісне пискляве:  

— Дрюм Феріл…  

Тиша.  

Хтось нервово ковтнув.  

Дрюм Феріл — наш професор із предмету «Тактичне закляття та стратегія бою», і, взагалі-то, саме він мав проводити у нас практику.  

Але чомусь замість нього тут був сам ректор.  

Дуже дивно.  

І, судячи з похмурого виразу обличчя Райана, невідомість лякала не тільки нас.  

— Хто вам дозволяв говорити?! — гримнув ректор, явно незадоволений не лише відповіддю, а й самим фактом, що хтось посмів йому відповісти.  

Винний адепт майже розчинився в повітрі. 

— Ал-ле... ви ж спитали… — схлипнув бідолаха, стаючи все меншим і меншим на очах.  

— Мовчати! — рубонув Райан. — Ви на бойовому факультеті, а не на зіллєварінні!  

Я косо глянула на адепта, який перелякано ікнув і шморгнув носом.  

— Припинити сльози! — натиснув ректор, ніби перед ним не переполоханий студент, а солдат на полі бою.  

Ну, хоча… можливо, це одне й те саме. 

— Слухайте уважно, адепти.  

Голос Райана опустився на октаву нижче, став таким глибоким і владним, що навіть повітря навколо стало важчим.  

— Щоб отримати дозвіл на відповідь, ви маєте сказати: «Дозвольте сказати/спитати, пане ректоре».  

Усі судомно заморгали, намагаючись запам’ятати.  

— І тільки після мого схвального: «Дозволяю», — продовжив він, — ви можете дати відповідь на питання.  

Тиша.  

Ректор провів нас уважним поглядом, а потім, підборіддя вгору, плечі розправлені, постава ідеально рівна, — пройшовся перед нами, немов генерал на параді.  

Ну, як генерал.  

Скоріше, як саме втілення суворого й владного магістра, якому достатньо лише поглянути — і ти вже почуваєшся жалюгідною комахою.  

Я вже бачила, як деякі дівчата в строю мало не зомлівали від захвату, спостерігаючи за ним у формі.  

А я…  

Я потіла.  

І не від захоплення.  

А від страху.  

Особливо коли згадала, що у мене досі не було відповіді на одне важливе питання:  

Де, чорт забирай, амулет переміщення, який він мені дав?!  

Я ж не пам’ятаю, куди його запхала!  

А він точно спитає.  

Треба після заняття швидко дати драпака, поки він не влаштував допит.  

— Матеріал засвоєно? — повільно і глибоко запитав ректор.  

— Так точно, пане ректоре! — хором заволали ми, так, що навіть дерева здригнулися.  

Ректор задоволено кивнув.  

— Тепер попрацюємо над строєм.  

І хижа посмішка з'явилася на його обличчі. 

Так, що по натовпу прокотилася хвиля страху.  

Я тихо застогнала.  

Деякий час ми відпрацьовували бойовий стрій, як належить.  

Тож слова «шикуйсь, струнко, вільно, відставити, розійдись, відставити» так чітко відбилися в моїй голові, що, мабуть, будуть снитися ночами.  

Але строєм ми тепер були рівним.  

І дуже переляканим.  

— Чудово, адепти. Тепер ви хоча б схожі на адептів, а не на зграйку малят із ясельної групи «Сонечко», — протягнув ректор, явно задоволений, але за його виразом обличчя стало зрозуміло, що наші муки ще не закінчилися.  

Отак, звичайно.  

Якщо хтось подумав, що все пройде легко і просто, то цей хтось явно не знав магістра Райана.  

— Відпрацюємо базові заклинання.  

Тиша.  

Всі майже синхронно зітхнули.  

Ну, добре, базові — це не так страшно. 

Мабуть.  

— Виберіть собі в пару людину з протилежною стихією і відпрацьовуйте по черзі базові заклинання. Після відпрацювання перейдемо до складних.  

Я напряглася.  

Дякувати богам, що у нас був цілий день на практику.  

Якби після таких тортур ще довелося сидіти на інших заняттях, ми б уже давно відкинули копита.  

І все ж була одна невеличка проблема. 

Ми з Василиною перезирнулися.  

І зрозуміли, що не можемо бути в парі. 

Чудово.  

Єдина стихія, яка мені підкорялася — вода. 

А Василина, як на зло, тяжіла до магії землі. Хоча водою вона теж чудово керувала. Отже, доведеться шукати когось із вогняною стихією.  

О, прекрасно.  

Моя найгірша несумісність.  

До того ж володіти вогнем було справою непростою.  

Це одна з найскладніших стихій для опанування.  

Воду, звісно, освоювали значно швидше. 

Василина вже знайшла собі напарницю — якусь незнайому мені дівчину.  

А ось я…  

Я оглянула інших адептів.  

Але…  

Жоден не хотів ставати зі мною в пару. 

І це було очевидно.  

Адепти цілком могли потім залякати свого напарника, бо працювати з сиротою — це завжди чревате наслідками.  

Але я, між іншим, не така вже й погана! 

Я…  

Я чудово поливаю вогонь водою. Хм. Ой, дідько. Можливо, тепер зрозуміло, чому ніхто не хоче зі мною працювати.  

І тут прибігли ті самі «доброзичливці», які тільки-но закінчили свої двадцять кіл по полю.  

Тео, Крам і Ясен.  

Вони швидко оцінили обстановку.  

Тільки їх нам і не вистачало.  

— Що, сирітко, ніхто не хоче брати тебе в пару, так? — насмішкувато протягнув Тео, демонстративно поклавши руку мені на плече.