Глава 27. Бойова практика, або як не згоріти заживо

Після прозвучавшого питання від темного магістра ніхто не поспішав відповідати.  

Особливо ті, через кого це питання й було поставлено.  

— Н-нічого, пане ректоре! — Тео зблід від стресу, наче стояв зараз не перед могутнім магістром, а перед самою Смертю, яка ще роздумувала, чи варто забирати його в загробний світ, чи можна дати ще пару хвилин на передсмертне виправдання.  

Але Райану ця відповідь явно не сподобалася.  

Я зрозуміла це по його похитнувшомуся погляду.  

По опущеним віям.  

По блискавкам, що вирували в очах.  

По напруженій ході.  

По тому, як в повітрі згустилася така потужна аура, що мурашки побігли навіть у тих, хто стояв далеко від епіцентру подій. 

А він усе наближався і наближався.  

Здавалося, ще трохи — і саме повітря спалахне від напруги.  

І вибухне.  

І ми разом із ним.  

Мені дуже захотілося скрутитися клубочком і покотитися в тридесяте царство.  

Або хоча б у таверну до Грегора, де точно ніхто не намагався спалити мене поглядом.  

Хоча, зважаючи на останні події, навряд чи Грегор буде радий мене бачити, раз вже нагородив нічними доставками.  

Хто знає, що ще він придумав.  

Але чому він дивився саме на мене?!  

Я-то що зробила?!  

Я навіть вчасно прийшла на заняття!  

Що для мене взагалі не характерно.  

Зазвичай я запізнювалася.  

Це ж досягнення, чи не так?  

Але ні.  

Темний магістр Райан явно думав інакше. 

Ну звісно, як же інакше.  

Пан ректор у нас просто уособлення дисципліни.  

Саме втілення ідеалу.  

Як і належить темному магістру.  

— За це «нічого», адепте Тео, ви з легкістю можете вилетіти з Академії.  

Його спопеляючий погляд буквально пропалював дірку в Тео.  

Той миттєво заховав магію вогню за спину і став тихішим за воду — нижчим за траву.  

Опустив голову і навіть не намагався зустрічатися поглядом із ректором.  

Скрутився в маленьку купку страху.  

Здавалося, що високий і стрункий Тео раптово перетворився на крихітного гнома, якого відчитали за вкрадений пиріжок. 

Тео майже злився з ландшафтом, аби тільки на нього більше не дивилися.  

Та й усі інші адепти старалися навіть не дихати — про всяк випадок.  

Бог його знає, що могло викликати гнів темного магістра.  

Ніхто не хотів опинитися під його гарячою рукою.  

Але ректор ще не закінчив.  

— Десять кіл по полю для адептів, які порушили правила, — різко відрубав Райан.  

Усі застигли на місці, мов кам’яні статуї. 

Я теж завмерла.  

Про всяк випадок.  

А раптом і про мене йшлося?  

Я не використала магію, але була за крок від того, щоб це зробити.  

А це вже порушення основних правил.  

Я скривилася.  

А може, ну його?  

Нехай назве імена — і тоді вже можна спокійно приймати покарання.  

Але потім усе ж зрушила з місця — ну, я ж втрутилася в бійку, це теж порушення, вірно?  

І тут пролунав гучний рик:  

— Стояти!  

Я завмерла.  

Тіло пронизав слабкий спазм. Крапелька поту стекла по спині, а серце завмерло. То це ж було порушення в підсумку. 

Чи ні?  

Я голосно ковтнула, забувши, як дихати. 

Ой-ой…  

Здається, краще не рухатися.  

Ректор повернувся до порушників дисципліни, і його темні очі блиснули.  

— Адепти Тео, Крам, Ясен — п’ятнадцять кіл. Вперед.  

Хлопці різко сіпнулися, явно не вірячи своїм вухам.  

І справді.  

Кількість кіл раптом збільшилася. Мені навіть перехотілося робити крок уперед. П’ятнадцять кіл я не витримаю!  

Впаду вже на п’ятому.  

— А-ал-ле, було ж десять… — слабо пискнув Ясен.  

Райан повільно повернув голову в його бік. 

Зігнув брову.  

Господи, як же страшно!  

— Шістнадцять, — грозно додав ректор. 

Ясен зблід. Наче привид! Його губи щось поспіхом зашепотіли. Напевно, це була молитва світлим богам, щоб вони захистили його від темного магістра.  

Будь-хто почав би тремтіти, як осиковий листок на вітрі!  

Я його розуміла!  

Бо була таким самим листком.  

Хоча зараз нічого не змінилося.  

— Сімнадцять.  

Крам нервово ковтнув.  

Розгублено глянув на однокурсників. Мабуть, не знав, що робити. Але ніхто йому не підкаже!  

Тут навіть дихати на повні груди було страшно, не те що втручатися у рішення голови Академії.  

— Вісімнадцять.  

Тео виглядав так, ніби його зараз удар хапне.  

— Двадцять.  

І тут усі троє синхронно рвонули з місця і помчали, поки магістр не додав їм ще сотню.  

Ректор провів їх довгим, уважним поглядом. 

Як ніби робив у голові якісь позначки. 

А потім кивнув своїм думкам.  

Чудово.  

Атмосфера була настільки напруженою, що навіть повітря дзвеніло.  

І тут Райан знову заговорив.  

Його глибокий, бархатистий голос зачепив душу й приголомшив усіх, навіть тих, хто ще хвилину тому намагався виглядати впевнено.  

— Хтось іще бажає порушити порядок в Академії?  

Зависла тиша.  

Абсолютна.  

Навіть вітер перестав дути.  

Я навіть подумала, що якщо хтось зараз чхне, його одразу відправлять бігати тридцять кіл.  

Або й більше.  

Але ніхто не чхнув.  

Та й мені вже не хотілося.  

Зазвичай у такі моменти обов’язково починав свербіти ніс. Але не цього разу.  

Всі просто мовчки дивилися в землю, молячи небеса, щоб не стати наступними.  

Райан задоволено кивнув.  

— Чудово, адепти.  

Він розвернувся і оглянув нас так, ніби оцінював, хто першим не витримає і знепритомніє.  

— Почнемо практичне заняття.  

________________________________

Дякую, дорогі читачі! Рада бачити ваші коментарі!