Глава 26. А я думала, ти стейк хочеш

Ми з Василиною поспіхом вибігли на вулицю, тому що запізнюватися на бойову практику, коли ректор особисто виступає інструктором, — це, звісно, варіант…  

Якщо тобі не шкода власного життя.  

А нам було дуже шкода!  

Жити хотілося.  

І їсти теж.  

Але перш ніж вибігти, ми не забули зачинити кімнату і, звичайно ж, хрюкнути.  

Так-так, саме хрюкнути.  

Наш кодовий замок спрацьовував тільки на хрюкання, тому що, як з’ясувалося експериментальним шляхом, це був єдиний звук, який Василина могла відтворити однаково в будь-якому стані — сонна, зла, хвора, щаслива чи навіть після трьох келихів чогось міцного (але це секрет).  

Хрюкнули — замок клацнув і зачинився. 

Все, кімната в безпеці!  

За кілька хвилин ми вже стояли на плацу, приєднуючись до рядів адептів, які, здається, теж не горіли бажанням тут бути. 

Всі морщилися, невдоволено потягувалися. 

Але стійко стояли.  

Ну, майже стояли.  

Насправді ми ледь трималися в кінці строю, бо не відзначалися видатними габаритами і не рвалися в перший ряд.  

Але, звісно ж, наш особистий подразник на ім’я Тео знайшов нас навіть там!  

— Ха, що, приповзли? — його огидна усмішка тут же з’явилася з-за плечей інших учнів. — Нікчемна і її вірна подруга з лев’ячим серцем?  

Я зітхнула.  

Ну, почалося…  

Наша пісня хороша — починай спочатку. 

Тео був високий, але, на щастя, не найвищий, тому його брови (чи їх відсутність) можна було побачити навіть здалеку.  

А ще він стояв недостатньо далеко від нас, і це нікому з нас не подобалося.  

Василина одразу пішла в атаку.  

— А ти що, прикотився і навіть брови не привів до ладу? — невдоволено скривилася вона.  

Тео спішно прикрив чубом свої обгорілі брови.  

— Можу позичити тобі олівець для брів, як минулого разу.  

Ага, так, у нас тут є маленька передісторія.  

І не та, де Тео сам собі спалив брови. 

Він взагалі це робив із дивовижною регулярністю.  

Минулого разу він так хизувався магією вогню, що викладач особисто підсмажив йому брови виховною мірою.  

Але, як ми бачимо, урок він не засвоїв. 

Ні тоді, ні в минулий раз.  

— Сильно не розумничай, патлата, а то я тобі твою гриву підправлю! — огризнувся він, тут же викликаючи магію вогню і починаючи надуватися від власної важливості.  

Я вже відкрила рот, щоб сказати щось різке, але мене випередила Василина.  

І випередила голосно.  

— Ну давай, спробуй, наш ти вогняний шашлик!  

Я схопила її за руку і швидко зашепотіла: 

— Василино, тільки не вздумай йому відповідати!  

— А я думала, ти стейк хочеш, — протягнула Василина.  

— Не такий, якщо чесно. Та й ти знаєш наші правила.  

Все-таки за правилами Академії використання бойової магії без дозволу викладача категорично заборонено.  

А величезна вогняна куля, яку Тео щойно матеріалізував у своїй руці, точно не належала до дрібних заклинань.  

Але на цьому неприємності нашого ранку не закінчилися.  

З-за плеча Тео показався Крам.  

Він взлохматив свою вогняну шевелюру і звузив карі очі.  

— Тео, це та сама дівчина, через яку стара відьма викликала тебе до дошки?  

Старою відьмою у нас називали професора Мері.  

Звісно, відьмою вважалася будь-яка жінка, яка протистояла поганим людям, говорила правду і карала несправедливих ображальників.  

Тео почервонів (цього разу не буквально, а від сорому), а я ковтнула ком у горлі.  

О ні.  

Ще й Крам.  

А Крам — вогняний маг.  

І доволі сильний.  

У нього вся родина народжувалася вже з володінням цією стихією, яка вважалася найскладнішою.  

Що, звісно, погіршувало наші шанси.  

Він теж призвав вогонь, повільно наближаючись.  

Чорт.  

Тепер два на два.  

А ми з Василиною вогняною магією не володіли.  

Ну, чудово!  

Схоже, нас зараз підсмажать.  

Але не тут-то було!  

У справу втрутився ще один персонаж. 

— О, вирішили поставити сирітку і її захисницю на місце? Я з вами! — до компанії приєднався Ясен.  

Я вже закрила обличчя руками.  

Ну все.  

Тепер нас точно внесуть у меню дня під назвою «Стейк Ліра і гарнір Василина».  

Але тут моя подруга раптово підскочила і рішуче зробила крок уперед.  

— Не втручайся, Ясене! — гаркнула вона. — Пам’ятаєш, як позбувся волосся? Так це була я!  

Ясен різко застиг.  

Він, до речі, був лисий.  

І таким його зробила не матінка-природа. 

— Ти?! — він навіть нахилився вперед. 

— Ага.  

— Я думав, це та малявка! — сердито зсунув брови (які, до речі, у нього ще залишалися).  

Я усміхнулася.  

Ах, це був славний день! Ясен дійсно ще кілька місяців тому ходив із довгим і шовковистим волоссям.  

А зараз був лисим.  

Як це сталося?  

Ну…  

Це була випадковість.  

А може, й ні!  

Не треба було їсти мій суп.  

Ну, зрозуміло, що я підмішала в нього щось… скажімо так, несподіване.  

І ось результат.  

Ясен ще кілька секунд обдумував свої життєві рішення, а потім повільно відступив.  

Ще й обличчя зробив налякане. Таке, що я і сама перелякалась!

Та ми з Василиною не такі вже й страшні! 

А от Тео і Крам відступати не збиралися. 

І Ясен збирався їх зупинити.  

— Ей, хлопці… там це…  

Але перш ніж вони встигли влаштувати епічну магічну дуель століття, пролунав гучний, владний голос:  

— Що тут відбувається?!  

Все. Кінець.  

Голова Академії магії.  

Власною персоною.  

Всі різко обернулися.  

На майданчику стояв Ректор Райан.  

В ідеально вигладженій темній мантії. 

З виразом обличчя, від якого хотілося бігти і не озиратися.