Глава 22. У Тридев’ятому царстві…

— Ну так! Що ти там забула?! — не відставала Василина.  

Я підвелася з підлоги, струсила з себе пил і прокляла власну неуважність, адже зовсім забула: я досі була в одязі офіціантки.  

Незграбно вийшло.  

Тільки-но залишила таверну, опинилася в домі ректора — і ось уже стою в професійній уніформі перед подругою, та ще й у коридорах Академії. Так і спалитися недовго.  

Почувалася справжньою Попелюшкою, яка забула перевзутися з кришталевих черевичків назад у лапті. Тільки в моєму випадку замість туфельок були фартух і звичне робоче плаття.  

— Вчорашній день шукала, — невимушено відповіла я, старанно знімаючи форму й акуратно складаючи її на ліжку.  

Свободу адепткам!  

— А я думала, ти свої мізки там загубила… — буркнула Василина.  

Краще б я там дійсно загубила свої мізки. Знайшла б і пішла собі.

Вона тут же зморщила свій маленький носик, наче відчула щось недобре, й скрестила руки на грудях.  

Брови її зійшлися так, що між ними з’явилася підозріла складка.  

Я внутрішньо стиснулася.  

Цей погляд віщував справжній допит, а я не була налаштована розповідати всю правду й тільки правду.  

Особливо якщо зважити, де я недавно побувала й що там натворила.  

— Ліра Батьківна, між іншим… я знаю, що той дивний чоловік у чорному одязі — це наш ректор! — урочисто заявила Василина, немов оголошувала мені вирок.  

Я схопилася за серце.  

— Батюшки! Бути того не може… а він мені сказав, що він просто дивний і стрьомний мужик, — саркастично відповіла я, зобразивши на обличчі вираз, яким придворні зазвичай зустрічають новину про те, що король-то голий.  

Василина фиркнула, гордовито піднявши підборіддя.  

Схоже, її не влаштувала моя відповідь, зате вона ще більше розпалилася для подальших розпитувань.  

А я ж хотіла її трохи остудити…  

— То що ти робила під столом у цього дивного й стрьомного мужика? — наполягала вона, не відступаючи ні на крок. 

Очі її горіли таким цікавістю, ніби вона була найзавзятішою журналісткою Інформаційно-магічного бюро.  

Я зробила надмірно спокійний і ледачий вираз обличчя, немов розповідала якусь неймовірну казку для маленьких дітей: 

— Полежати прилягла, — відповіла я з обличчям лунатика. — Зірки порахувала. Зрозуміла, що Венера зараз у Козерозі, а отже, настав ретроградний Меркурій. Дуже важливий момент для розуміння космічних процесів, — додала я, так, наче читала лекцію з астрології, про яку сама мала дуже туманне уявлення.  

На мить Василина зависла — очевидно, мій відповідь трохи вибила її з колії, і я з полегшенням видихнула.  

Хоча всередині мене палило усвідомлення: поки що мене рятує лише гарячкова імпровізація, яка щоразу вириває з проколів і дурних ситуацій.  

Але довго дуріти й розраховувати на її безмежне терпіння не варто.  

Василина нарешті моргнула, звузила очі. 

— Ти там під столом йому таро, чи що, розкладала? — прищулилася вона, виклично поглянувши на мене.  

— Звісно! — голосно вигукнула я, розвівши руками. — Одні під столом задовольняють чужі потреби, а я розповідаю матрицю долі. Розумієш, у цьому вся різниця. І зовсім не важливо, який клієнт… хай навіть кривий і косий.  

Василина схилила голову набік, оцінюючи мої слова, а потім підступно всміхнулася:  

— Виходить, що у нас тут завелася фея-хрещена, тільки без сукні й без чарівної палички?  

— І без кришталевих черевичків, — підхопила я її жарт, підморгнувши.  

Хоча, якщо чесно, я б не відмовилася від пари магічного взуття.  

Хто знає, може, вони врятували б мене від чергових аномальних втеч?  

— Зате принц на чорному коні мався, — хмикнула Василина, явно натякаючи на «того дивного й стрьомного мужика», що, як виявилося, був нашим ректором.  

Я скривилася, губи склалися у напівнасмішку.  

— Та який принц… Швидше вже… дракон, — пробурмотіла я, а в голові мимоволі промайнув спогад: темний магістр, що зло шепоче крізь стиснуті зуби, його очі звужуються від гніву.  

І, о жах… згадка про те, як він міг просто прихлопнути мене в той самий момент, коли…  

Ну, краще про це не згадувати.  

— М-м-м, драко-о-он, — мрійливо протягнула Василина, закочуючи очі до стелі.  

Я підняла брову: схоже, вона вже нафантазувала собі найяскравіші й найдивовижніші сцени.  

Ну і нехай.  

Хто я така, щоб руйнувати жіночі мрії? 

Головне, щоб мені не довелося виправдовуватися за те, чого не було.  

І, сподіваюся, не буде.  

Не було, я сказала!  

Так, нічого не було і не станеться.  

— То ректор вирішив тебе пригостити вечерею? — підморгнула мені Василина. — Чи це ти вирішила пригостити його?  

Я ледь не захрюкала від сміху.  

Схоже, замість янгола-охоронця на моєму плечі сиділа свинка.  

— Максимум, чим би я його пригостила, — це квитком в один кінець, а він мене — заспокійливим… Досі не розумію, як ще не з’їхала з глузду після всього цього.  

— А що взагалі сталося?  

Я замовкла.  

Напевно, мене зупинив цей надто палкий і допитливий погляд моєї дорогої подруги.  Від нього стало страшно. Вона точно не втримається від зайвих коментарів. 

— Ну? — наполягала вона, втомившись від мого мовчання.  

— Добре, ти поки що помрій, Попелюшко, — сказала я, помітивши, як її обличчя розгоряється від цікавості, — а я піду прийму душ. У Тридев’ятому царстві не надто жалують брудних і «ароматних». 

На всі інші питання відповім потім… якщо небеса мене пощадять.  

І я зникла у ванній кімнаті під трагічний зітхальний акомпанемент Василини.