Глава 21. А що це на вашому обличчі?

Я подумки перехрестилася вкотре. Бог уже стільки разів допомагав мені, що я обов’язково збігаю поставити свічки в храм! А то напасті сиплються одна за одною. І зараз теж… усе залежало від Даї. 

— Бог із вами, пане Райане. Нікого я тут не бачила.  

Я уривчасто видихнула, не вірячи власним вухам.  

— А миша? — з підозрою перепитав він. 

— Та миша вже втекла, — жартівливо відмахнулася Дая. — Я її віником шух — і нікого немає.  

Я перевела дух, нарешті знову нормально вдихнувши.  

Слава Богу. Вона мене не видала.  

Цікаво, чому?  

Дая точно вірна своєму господарю. З чого б їй допомагати якійсь незнайомій дівчині з перснем у руці?  

— Не пригадую, щоб у нас тут водилися миші. 

— Звісно, не пригадуєте, — з докором кинула Дая. — Не ви ж прибираєте, а я. От і мишами займаюся я. Не відбирайте мій хліб, пане магістр!  

Я мало не присвиснула, вражена тим, як вправно вона знаходить відповіді.  

З нею треба дружити! І записати в блокнот кілька її фраз. У мене вже весь мій бойовий арсенал закінчувався!  

— І подаєте чай із отрутою… Не дивно, що про темних магів ходять химерні чутки, — тихо засміявся ректор.  

Я ледве не захрюкала. Обожнюю людей із почуттям гумору! А от темних магів — не дуже. У них гумор був занадто… чорний. 

— Який привіт — така й відповідь, — із знанням справи заявила Дая. — Чи, може, вам теж чаю з отрутою захотілося, щоб зайві думки прибрати?  

— Темний борони! Залиште цей чудовий чай для Яшара, — відмахнувся Райан.  

— Цього «бажаного» гостя ніяка отрута не візьме. Він тут усе винюхує, наче щур. Може, наступного разу впустити на нього кактус? У мене один є… кривий виріс і косий. Але голки довжелезні!  

Пролунав сміх ректора.  

— Залиште бідолашного мисливця за головами в спокої. Він усе ніяк цю справу розкрити не може.  

— А що ж ви юродивого не направите на шлях світлий? — з відвертим інтересом запитала Дая.  

Я знову насторожила вуха.  

Завіряю, я вже була ходячою енциклопедією. І мені це зовсім не подобалося.  

Знання — це сила.  

Але не в тому випадку, коли вони можуть стати останнім, що ти скажеш перед смертю.  

А вбити за них могли. Усе-таки, тут ішлося про серійного маніяка, а не дрібні витівки.  

— Направив, як міг. Якщо у людей немає мізків, тут вже нічим не помогти. Далі нехай самі розбираються. Що у нас сьогодні на вечерю, Дая?  

Як майстерно ректор перескакував із теми на тему. Навіть зі своїми не хотів поширюватися.  

Що ж ви приховуєте, пане Райане?  

Невже ви справді причетні до вбивств? 

— Що у вас там накрито, до речі? Вперше таке бачу… — задумливо протягнув темний магістр.  

Я напружилася.  

Бо навіть їжаку було зрозуміло — він дивився прямо на мене!  

— Батюшки! — вигукнула Дая.  

Я підскочила на місці.  

Помітили…  

Мене точно помітили!  

— А що це у вас за слід такий? Татуювання, чи як там висловлюється молодь? Ще й у формі крихітної долоньки. Це вам ліліпут його набив?  

Я ледь не вдавилася слиною.  

Так-так. Ліліпут…  

Напевно, в цей момент обличчя магістра перекосилося.  

— Так, татуювання. Залишене на пам’ять однією юною леді.  

— З ліліпутів? — здивовано перепитала Дая. 

Я вже згорала від сорому.  

Спочатку я була кішкою. Потім мишею. Тепер ліліпутом.  

Страшно уявити, яка доля чекала мене далі. А починалося все, як звичайний навчальний день!  

Я затамувала подих, намагаючись не ворушитися, але відчуття, що мене все одно можуть помітити, тільки посилювалося. 

Іноді я чула, як шурхотіла її сукня або як тихо цокали її черевики по дерев’яній підлозі.  

Усе це здавалося нестерпно гучним, а в голові наче лунав дзвін, що відбивався від стін у темних закутках свідомості.  

Раптом кімнату залив жовтий світло — спочатку слабкий, потім усе яскравіший, ніби хтось увімкнув магічний світильник.  

Я швидко припідняла тканину, якою мене накрила Дая, щоб ректор не помітив мене.  

На мить виглянула з-за столу, ковзнувши поглядом по присутніх.  

Райан стояв просто перед кухонними дверима, і з його магією явно щось відбувалося.  

Його очі, як завжди, майже не виражали емоцій, але цього разу мені здалося, що я побачила в них легку напруженість.  

— У мене терміновий виклик, — раптом стримано й холодно сказав він.  

Я застигла, не сміючи дихати, сподіваючись, що він не помітить мене.  

— І знову вечеряти не будете! Тільки ж не перебивайтеся сухом’яткою, — промовила Дая з осудом.  

Райан не відповів, лише ледь кивнув. 

Він рушив до порталу, який відкрився перед ним, немов звичайні магічні двері.  

Ректор, не озираючись, зник у світному колі.  

І я, скориставшись моментом, вирішила тихцем теж забиратися геть, поки всі були зайняті своїми справами.  

Я обережно вислизнула з кухні.  

Холодне повітря миттєво вдарило мені в обличчя, остуджуючи жар, що накопичився у грудях за цей довгий, дивний вечір.  

Воно було таким пронизливим, що мене мало не знудило.  

Але я не зупинилася, а навпаки, вдихнула його глибше, наповнюючи легені.  

Пульс поступово сповільнювався, і я відчула, як напруга починає відступати.  

З кожним кроком усе ставало легше, і нарешті я змогла перевести подих, стоячи вже на вулиці.  

Озирнувшись, я зрозуміла, що перебуваю зовсім поруч із академією.  

Виявляється, пан ректор жив зовсім поряд. 

Його будинок стояв якраз на розі перехрестя, звідки можна було легко вийти на головну вулицю й дістатися кампусу.  

Я поспішила через вулиці, і через деякий час, нарешті, добралася до своєї кімнати.  

Щойно зачинивши за собою двері, я знеможено осіла на підлогу.  

— А я вже думаю, де тебе пони носять… а ти, виявляється, явилася нарешті! — недобре примружилася Василина, помітивши мене.