Глава 18. Як стати Муркою і очманіти

Я застигла, немов статуя. Ну все, прощавай моє студентське життя. Прощавай вступ до академії. Я навіть упевнена, що ректор не стане приймати в мене перескладання. Яке там перескладання, коли я його підставила перед главою слідчого відомства.  

Ректора тут підозрюють, а я сиджу й чхаю. Нормально взагалі, а? Хоча, якщо подумати, він сам винен. Пилюку погано протирає і заморозив мене взагалі…  

Деспот! Аб'юзер! Ред флаг! Чи які там новомодні слова ще ввели на Землі? Ми, жителі магічного світу, любимо підхоплювати всілякі новинки з іншого світу. Тому у нас з’явилося багато смаколиків. Ті ж сирники!  

Будь-яка людина на моєму місці вчинила б так само — не змогла б стриматися!  

Але, чомусь ніхто не поспішав кидатися зі звинуваченнями. Яшар тільки витріщився. І вставати з п'ятої точки не поспішав.  

Я ковтнула, шморгнула носом і подумки перехрестилася.  

— Мурка, — пролунав голос ректора, — пустунко така! Навіщо ти залізла в шафу, моя дівчинко?  

Мурка?! Ой-йой, здається, у Райана зовсім дах поїхав. Ну, звісно, стільки всього навалилося. Тут і психолог, мабуть, не допоможе. Сподіваюся, що на мене в суд не подадуть за те, що я довела ректора до божевілля…  

— Ви зачинили свою кішку в гардеробній? — з осудом протягнув Яшар. Ще й подивився так, спідлоба, що стало зовсім некомфортно.  

Кішку? Яку ще кішку? Я здивовано кліпнула очима й поглянула на ректора. Той підморгнув мені.  

— Вона любить лазити по речах і шукати там мишей, — відмахнувся ректор. — Ну, йди сюди, моя чхаюча.  

І я зробила крок уперед. Яшар все ще не подавав жодних підозрілих ознак. Схоже, він справді бачив перед собою кішку. Значить, ректор наклав на мене ілюзію. Ото хитрюга.  

Я тут уже встигла посивіти сто разів! Він би хоч натякнув, що боятися нічого.  

Дивно, до речі, що ілюзії працюють саме так. Зазвичай предмет справді ставав тим, на що була накладена ілюзія. Тобто, якщо на мене наклали ілюзію кішки, то на якийсь час я й мала б відчути себе кішкою. Напевно, тут якимось чином сталася помилка.  

А помилка в подібних заклинаннях означає одне: будь-який неправильний рух здатний зруйнувати ілюзію за лічені секунди. Зазвичай є умова, яку заклинач подумки проговорює.  

Але сумніваюся, що в магістра було на це час.  

Я запитально поглянула на нього. Мовляв, що робити далі?  

І по хитрому прищуру Райана я зрозуміла, що знущання на цьому не закінчаться. І що робити далі — незрозуміло. От же ж, зараза. Потрапила я по-дорослому! Але добре, що не попалася під руку главі слідчого відомства.  

Тоді б мені точно не поздоровилося, враховуючи, що я працювала в таверні Грегора, де деякий час жили постраждалі. 

І все ж я рушила на поклик «господаря». Прослизнула повз крісло й стала поруч. Лише б подалі від пильного погляду Яшара.

А глава вирішив піднятися з підлоги. Отряхнувся. Поставив стілець біля столу ректора, як і було раніше, і зі скрипом сів. Увесь цей час він не зводив з мене очей. Я мимоволі здригнулася.  

— І ви змушуєте її полювати на мишей? — сумно промовив глава.  

— Вона в мене дика, — багатозначно відповів магістр.  

Я ледь не поперхнулася повітрям. Ага, дика. Особливо, коли голодна. Студенти взагалі народ небезпечний. Нам не страшна спека, холод, ректорські коліна… гм… ну, це так, невеличкий ліричний відступ.  

— Ох, яка ж вона руденька! І пухнаста! — захоплено вигукнув Яшар.  

Його сірі очі горіли цікавістю.  

— Руда і безсоромна, — нервово проричав Райан, сідаючи назад у крісло.  

Та нічого я не безсоромна! Ну, впала один раз на коліна, то що? Я ж не спеціально! Нічого виганяти нас, сиріток, з академії. Тут кого завгодно удар схопить.  

— А яка ж вона гарна! — з натхненням сказав глава.  

— Неймовірно, — поморщившись, погодився Райан.  

І кинув на мене незадоволений погляд. 

А я що? Сам винен, що зачинив мене в кімнаті! Міг би нормально відпустити в академію і попивай собі чаї, скільки заманеться. Так ні ж!  

— А можна погладити?  

І Яшар потягнув руки до мене. Прямо через стіл ректора. Я відсахнулася. Та що ж це таке, всі сьогодні хочуть мене погладити, ялинки-палиці!  

— Якщо хочете втратити руку, то можна. 

Яшар ковтнув слину і швидко кивнув. Але його це анітрохи не зупинило! Він привстав і вперто тягнувся до мене, щоб погладити. Мої очі збільшилися в геометричній прогресії.  

Та ще чого! Я відсахнулася від його руки і фиркнула. Яшара це тільки підбурило до дій. Він уже з азартом намагався зловити мене хоч якось, щоб доторкнутися. Ля, подивіться на нього!  

— Досить, — низько промовив магістр і обвив рукою мою талію.  

Після чого легко і невимушено посадив мене собі на коліна та почав гладити голову.  

У мене серце підскочило до горла і забилося ще швидше. Я завмерла. Сидіти на колінах у ректора не хотілося. Знову. Але й вставати вже було не можна.  

— А вона у вас із характером, — примружився глава і сів назад на стілець.  

І взагалі, чому він ще тут? Магістр же його щойно випроваджував. Який же настирливий гість! Такого фіг виштовхаєш, якщо він уже прийшов. Прямо як цвіль на стелі у ванній.  

— Вірно, — задоволено сказав Райан. — Не дає гладити себе кому-попало.  

Обличчя Яшара перекосилося. Називати главу слідчого відомства «ким-попало» — то ще задоволення.  

— Якщо мені не зраджує пам’ять, то ви збиралися йти? Адже у вас немає жодних підстав і навіть ордера, щоб вдиратися сюди і ставити під сумнів мою компетентність.  

Яшар скрипнув зубами. А я подумки заплескала в долоні. От це парирування!  

— Вірно, — невдоволено погодився Яшар. — Що ж, дозвольте відкланятися, пане магістре. Дякую вам за щедру гостинність. 

Яшар підвівся, кивнув і рушив до виходу. 

— Ой, ви вже йдете, пане главо? А що ж так швидко… — тут же пролунав голос Даї. — А як же чай? А пиріжки? А… ви вже отрути наїлися… ну, земля вам пухом… Йдіть вже, пане!