Глава 12. А десерт буде?

Коли Ханна відійшла, я вже молилася всім богам, щоб дожити до сесії з ректором. Мені ж йому ще всі іспити складати! Хотілося б вижити до того часу, якщо це можливо.  

— Ви смієтеся, адептко Ліріс? — прошипів ректор, міцно стиснувши мою шию. Матінко рідна. Які у нього гарячі руки. А які великі! Одним невірним рухом зіжме — і прощавай.  

— Ні, я в жаху. А що, ви розповіли якийсь анекдот? Повторіть, будь ласка, і відпустіть мою шию. Мені ще зарано на той світ! 

— Я з вами посивію, — зітхнув ректор і відпустив мене. — І я навіть не намагався вас задушити. Ви тряслися, як ховрах. Не вистачало ще, щоб ви випали з моїх ніг.  

А, так це не було бажанням мене прикінчити. Фу-у-ух. Я й справді тряслася від холоду. А спробуйте самі посидіти на підлозі. Один суцільний протяг! Але внизу раптом потепліло. І дуже навіть відчутно. 

— Не хвилюйтеся, я застосував магію, щоб ви тут зовсім не змерзли. Ви ж будете сидіти тут, поки адепти не підуть? 

І спитав він це з такою надією, ніби я повинна була сказати «ні». Та я ж тут сиджу, готова втратити навіть роботу. Виходить, робота важливіша за повагу в академії. Так, важливіша. Але в нашій академії не тільки б’ють студентів, але й роблять ще гірше.  

Чесно кажучи, я б не хотіла дійти до «чогось гіршого». Мені вистачило й того, що мене били за походження.  

— Так, так буде краще для всіх, — відповіла я ректору. — А що ще робити?  

— Прекрасно. Просто ідеальне завершення робочого дня, — пробубонів ректор з явною нервовістю.  

Тим часом Ханна принесла ароматну страву. Смажене м’ясо заполонило таверну, проникнувши в кожну ніздрю. У мене знову забурчало в животі. Аромат грибів пробуджував апетит ще сильніше за запах м’яса. Я добре пам’ятала ніжну структуру м’яса з його хрусткою скоринкою. Соковиті гриби, які немов танули в роті.  

А вершковий соус! М-м-м… його ніжність додавала страві витонченості та насиченості.  

— Ось, ваша страва, пане, — вкрадливо защебетала Ханна.  

— Дуже дяку… — не встиг вимовити ректор. 

Як я чхнула.  

З усією душею та на повну.  

— Апчхи!  

Я з жахом прикрила рот. Але було вже запізно.  

— Ви це чули? — здивовано запитала Ханна, поклавши руки на стіл.  

Ректор мовчав. Лише його м’язи напружилися. 

Я сильніше притиснулася до ніг ректора. Хоча, куди вже сильніше. Я вже буквально стала його ногами! Якщо мене в такому положенні знайдуть, жити стане набагато складніше. Я навіть не уявляю, як після цього дивитися ректору в очі.  

— Дуже знайомий голос, — підозріло тихо протягнула Ханна.  

Кінець. Звісно. Ханна після стількох місяців роботи могла впізнати мене навіть по хропінню, не те, що по чханню! 

— Навряд чи він вам знайомий, — глухо проричав Райан.  

Він розлючений! Схоже, моє навчання в академії закінчиться раніше, ніж я встигну здати перший іспит.  

— Та ні… голос дуже знайомий… — і рука Ханни торкнулася скатертини. Вона повільно почала її піднімати.  

Я вже відраховувала секунди до своєї ганьби.  

— Залиште скатертину в спокої, — відрізав ректор. — Це чхнула моя кішка.  

Кішка?! За останні хвилини я вже встигла стати навіть домашньою твариною. Прекрасно.  

— Ой, киця! — тут же пожвавилася Ханна. — Ви мене вибачте за цікавість, я просто дуже люблю тварин. Особливо котів. Можна глянути?  

— Ні, — відрізав магістр. — Вона у мене особлива.  

— Особлива? — перепитала Ханна.  

— Так. Іноді вона робить абсолютно асоціальні речі навіть для світу котів. На жаль, це в її природі. Прошу зрозуміти бідну, хвору тварину. Вона любить сидіти під столом. А тим, хто до неї полізе, — роздере обличчя.  

Останнє прозвучало як попередження.  

— Тоді, може, вашому улюбленцю принести їжі? — невпевненим голосом спитала Ханна, очевидно, вже не знаючи, чого чекати від цього клієнта.  

Їжі? Хтось сказав «їжі»? Я б не відмовилася поїсти. Я вчепилася ректору в коліно, даючи зрозуміти, що дуже голодна. Коли ще випаде нагода спокійно поїсти в теплі, та ще й під столом? Унікальна можливість, як на мене.  

— Так, будьте ласкаві, те саме, що і мені, — несподівано щедро сказав ректор.  

Та невже? Я досі не можу зрозуміти: у мене сьогодні день народження чи кінець світу? Ну добре, хоч молока теплого не замовив.  

Ханна кивнула і через кілька хвилин принесла на стіл ще одну порцію. Офіціантка побігла обслуговувати інших клієнтів, а я вже мало не пускала слинку.  

— Пане ректоре, а можна… мені шматочок м’яса? — зовсім знахабніла я.  

— Ви збираєтеся їсти під столом? — із підозріло веселим тоном запитав він. — Чесно кажучи, я здивований, адептко.  

— Ви забули, але я нещодавно стала кішкою. Абсолютно несподівано.  

Та й взагалі. Голод — не тітка, пиріжка не принесе. Любити — так короля, ганьбитися — так на повну. Я обрала, як ви розумієте, друге.  

Ноги ректора здригнулися від сміху.  

— Кішкою, значить. Так. Ніколи раніше не тримав хатніх улюбленців. Знаєте, як кішки просять їжу у господарів?  

Я почервоніла до кінчиків вух. Він хоче, щоб я так попросила їжу? Ага, щас!  

— Так, знаю — голосно нявкають, — сказала я, набравши в легені побільше повітря.  

І тут мені під стіл просунули тарілку з м’ясом і грибами.  

— Видихайте, адептко, — тихо сказав мені ректор. — Не нявчіть і відчепіться вже від моєї ноги.  

— Не можу, — відповіла я, ковтаючи перший шматочок м’яса. О-о-о, божественно. Я навіть не проти ще трохи побути домашнім улюбленцем. Так смачно годують!  

— Чому?  

— А раптом ви перестанете гріти? — обурено відповіла я, ковтнувши шматочок грибочка.  

Заклинання й справді могло припинити діяти, якщо прибрати об’єкт, який був зачарований. От і все.  

Магістр тихо розсміявся.  

— Десерт будете?  

— Почекайте, я ще м’ясо не доїла… а який там десерт? — зацікавлено запитала я, ошелешена такою щедрістю.