Глава 11. Це у вас хобі таке?

Я часто питала Господа-Бога, чому саме я. Але він мовчав. Тому: усміхаємося й махаємо, дівчата! Будемо викручуватися з ситуацій у ритмі вальсу.  

Тим часом сірі очі ректора пронизливо дивилися на мене, ніби намагалися залишити в мені дірку. Чесно кажучи, навіть подряпані долоні у мене спітніли. До того ж, настільки, що аж свербіли й ковзали по підлозі.  

Якщо я натру її до блиску, чи дадуть мені премію як найкращій працівниці таверни, яка ще й начищає взуття VIP-гостям? Сподіваюся, так!  

— Ну і? — очікувально запитав мене Райан, вигнувши свою бездоганну брову.  

— Що? — нерозумно перепитала я, підтягуючи ноги ближче до себе. Все ж таки, коли п’яти стирчать з-під скатертини, то вже точно в головах постояльців можуть зародитися всілякі думки.  

Наприклад, про послуги в горизонтальній площині. Але у нас пристойний заклад! І колектив у нас пристойний.  

Та я навіть у ноги впала вперше. От! 

— Що ви робите на підлозі? — терпляче перепитав ректор. Темний магістр, нагадаю! Від якого шарахалися всі довкола. Ось, навіть обслуговувати його ніхто не хотів. До того ж він…  

Терпеливо. Уточнював. Чому я валялася на підлозі. Ох, Господи, підкажи, якого дива я ще не провалилася крізь землю? 

— Полежати прилягла. Завжди так роблю, знаєте. Зміни важкі, — пробурмотіла я.  

Брови ректора вражено піднялися, утворивши на лобі тонкі зморшки. Ну а що він очікував почути? Я й не таке можу сказати. Мені за словом у кишеню лізти не треба!  

— Вирішили таким чином знову просити про перескладання, так? — примружився ректор. І погляд у нього був. Ну, дуже недобрий.  

— Звісно, я ж щодня падаю вам до ніг, щоб попросити про перескладання, — зло відповіла я.  

— Виходить, це у вас таке хобі? — єхидно запитав він.  

— Так, займаюся у вільний від роботи час. Між лежанням під столом, звісно. А тепер, вибачте, пане ректоре, але мені треба бігти, — і я затравлено виглянула з-під скатертини, шукаючи знайомі маківки однокурсників.  

— З-під столу у мене ще не втікали, — насмішкувато сказав ректор, байдуже спрямувавши погляд на натовп студентів. Очевидно, він зрозумів, чому я воліла залишатися під столом.  

Я теж, знаєте, вперше сиділа в такому положенні. М-да, якось не зовсім вдало. Краще почекаю під столом.  

— Сидіть, адептко Ліріс, — ректор засунув мою голову назад.  

І я опинилася спиною притиснута до його ніг.  

— Тихіше, будь ласка, не називайте мене по прізвищу!  

Кожен, навіть старий утюг, знав про якусь адептку Ліріс. Ще бракувало, щоб мене ганили за посиденьки під столом. Хоча, чого я переймаюся? Вони навіть уваги не звернуть, що я працюю в таверні. З такими-то новинами!  

— Ви смієте мені вказувати? — голос ректора одразу ж опустився до шепоту. Та він знущався!  

— Це прохання, пане ректоре, — вже голосніше додала я. — Ви не могли б зробити вигляд, що мене не існує?  

І я ближче присунулась до його ніг.  

— На жаль, адептко, я не можу ігнорувати ваше існування, коли ви буквально сидите в мене на ногах, — зауважив Райан із таким серйозним виразом обличчя, ніби ми обговорювали світову економіку.  

— Якось спробуйте. Інакше у всіх нас будуть проблеми, — похмуро попередила я.  

Навіть для ректора академії небажано було будувати якісь стосунки з адепткою. Це могло похитнути і статус, і репутацію. Враховуючи наші відносини, точніше їх відсутність, то зовсім не хотілося, щоб хтось думав інакше. Тим більше, що Райан особисто переглянув рішення і явно мав намір продовжити сесію.  

— Що ж, мабуть, ви маєте рацію, — скривившись, погодився магістр.  

А я сіла ще ближче, притиснувши до себе ноги. Не вистачало ще позорно вилізти з-під столу. Я буду сміятися голосніше за всіх. І плакати, скоріш за все, теж.  

— Вам холодно? — після недовгого мовчання запитав ректор.  

Я чхнула. Звісно, холодно! Тут такий протяг, як би ще не продуло поперек.  

— Давайте попрошу плед? — замість відповіді, запитав далі магістр.  

Це було так турботливо, що я спершу остовпіла. Щиро сказати, я трохи хитрувала, коли казала, що репутація ректора постраждає разом із моєю. Це правда, але не рівнозначна. Ректор швиденько реабілітується, на відміну від сироти, яка ледве зводила кінці з кінцями. 

Тож причин для того, щоб ректор сидів зі мною, було мало. Настільки, що я навіть не могла їх знайти. І найголовніше — взагалі-то, магістра хтось таки мав обслуговувати. Залишилася лише Ханна. На всю ораву відвідувачів.  

Тож почулися кроки й за якийсь час запиханий голос:  

— Світлих ночей вам, пане! Приносимо наші вибачення. Офіціантка, яка мала вас обслуговувати…  

Я здригнулася під столом. Тож вони бачили, куди я впала?! Боже, який сором! Тепер мені точно кінець… мабуть, ще й звільнять із таверни. А там і з академії вилечу, як пробка з пляшки.  

І всі мої мрії одразу зруйнуються, разом із планами на краще життя. Краще, ніж у сирітському притулку.  

— …кудись зникла. Тож сьогодні вас обслужу я. Що бажаєте замовити?  

Я видихнула, розслабившись. Дякую, Господи, що мене хоча б ніхто не помітив. Треба ще придумати, як виповзти звідси, але це вже півбіди.  

— Світлих. Було б чудово спробувати вашу особливу страву під номером один.  

М-м-м. Особлива страва. Я обожнювала такі від Гордиса. Вони були найдорожчі. Туди входило смажене ніжне м’ясо в вершково-грибному соусі. З товченою картоплею. І запеченими овочами. На десерт завжди подавали або шоколадні кекси з гарячим, розтопленим шоколадом, або сирний торт із фруктами. Смакота!  

У роті одразу ж потекли слинки. Хоч я й хильнула супу, але його була крапля. Їсти вже хотілося. Тому мій шлунок зрадницьки забурчав.  

Прямо під столом. Дуже голосно.  

Почувся смішок Ханни. Ледь стримуваний регіт.  

А в ректора смикнулася нога.  

— Перепрошую, я надто голодний. Не могли б ви поквапитися? — процідив крізь зуби Райан, а рукою вчепився мені в шию.