Глава 10. А що ви робите під столом?!

Я витріщила очі й відкривала-закривала рот, ніби риба, викинута на берег. Саме так я себе й почувала, коли мене пропалював своїм одновоким поглядом Грегор. Робити було нічого.  

Довелося йти до столика.  

Швидко поправивши свою одежу, я розгладила фартух офіціантки й начепила на обличчя найпривітнішу усмішку, яку тільки могла зобразити.  

Старанно слідкуючи за собою, я намагалася стримати сіпання ока, але, здається, це мені не дуже вдавалося.  

Все навколо здавалося таким знайомим. Цей чоловік, що сидів у найдальшому кутку таверни, викликав у мене неприємне поколювання в грудях.  

І знайшов же він, куди сісти! Одразу вибрав «золоте» місце.  

Той куток, по суті, був нашою «VIP-зоною» — місцем, де завжди сиділи найважливіші клієнти, як би дивно це не звучало для таверни, яка зовсім не претендувала на звання дорогого закладу. 

Стіл завжди був накритий чистою, мереживною скатертиною, відокремлений ширмою від решти зали. З цього місця відкривався гарний вид на вулицю, а у вікно було видно фонтан із квітковим садом, яким так пишався господар таверни. Він часто згадував, що це оздоблення — його особиста гордість.  

Але тепер усе це було лише тлом для цього чоловіка.  

Я наблизилася, відчуваючи, як щось тривожно стискається в мене всередині.  

Широкоплечий, у капюшоні, який приховував обличчя. Мені не потрібно було бачити його обличчя — я вже відчувала тяжкість його присутності, в’язку й небезпечну енергетику, що наповнювала простір навколо нього.  

Лякаючий, небезпечний. Навіть кінчики пальців тремтіли разом із підносом. А про те, що відбувалося з колінами, краще й не говорити.  

Він був не просто клієнтом.  

Це було щось більше. Він був… «золотим»! 

Я глибоко вдихнула, намагаючись зібратися, і з усмішкою промовила:  

— Доброго вам вечора, пане.  

Я помітила, як капюшон чоловіка трохи піднявся, і його голова повільно повернулася в мій бік. Потім із тихим гарчанням, яке змусило мене здригнутися, він відповів:  

— Добрий.  

Ой лишенько… мене покрило мурашками. Моє серце затріпотіло, і я подумки перехрестилася, молячись, щоб цей вечір не перетворився на кошмар. Але ж треба було якось подякувати йому за порятунок! Може, десерт запропонувати який…  

— Дякую вам за…  

— Хай моє замовлення прийме… інша! — гаркнув він знайомим, але ледь впізнаваним голосом.  

Я не стала розбиратися в цих словах і намагатися зрозуміти, де я могла його чути раніше. Мене, як вітром здуло, і я поспішила відійти від його столика. Тут діяло правило: «Клієнт завжди правий!»  

Це було надто дивно. Але все сталося так швидко, що я ледве встигла усвідомити, що ж насправді сталося. Я відчула, як нервозність проникла у мої пальці, і мені потрібно було повернутися на своє місце, подалі від цього чоловіка.  

Та не просто так же він Квіріта «розмазав»! 

Не встигла я відійти, як за спиною пролунав голос. Це був Гордис.  

— Чого прийшла?! Давай, рухайся! Ханна зайнята, ледве встигає обслуговувати всі столики!  

Я стиснула зуби й кивнула, швидко повертаючись до свого столу. Ледве стримуючи сльози, тяжко ковтнула. Якщо він знову мене прожене, я вже просто не знаю, що робити!  

Просити Ханну підмінити мене?  

Я стояла, гарячково думаючи, як би мені втекти. Ноги підкошувалися від страху, і я ледве стримувалася, намагаючись придумати, як викрутитися. Спихнути цього «рятівника» на когось іншого здавалося ідеальним варіантом, але, чесно кажучи, я не мала й гадки, як це зробити, не потрапивши у ще більшу халепу. Моє серце гучно калатало в грудях, а думки плуталися, мов нитки в клубку.  

А цей рятівник тим часом прожигав мене поглядом. Я відчувала, як спина вже вся змокла від надлишку уваги!  

Раптом двері таверни розчинилися, і всередину увірвалися мої однокурсники. Моє серце на мить завмерло, а потім почало битися ще сильніше. Я застигла, мов статуя.  

Очі, мабуть, зробилися розміром із блюдця. Господи! Як я могла забути, що це місце не приховане від академічного світу? 

Невже вони сюди прийшли? Ніхто з академії не знав, що я працюю в таверні. Якщо вони мене помітять — мені кінець!  

О, як же я не хотіла, щоб ці балакучі нахаби дізналися про це. Я не могла допустити, щоб вони почали мене дражнити чи ускладнювати моє життя ще більше.  

Що робити?!  

Поки я гарячково обмірковувала план порятунку, хтось із клієнтів штовхнув мене в спину. Усе сталося миттєво. Втративши контроль, я впустила піднос.  

Здавалося, все пішло шкереберть. Я не встигла навіть схопитися, як полетіла прямо під стіл і опинилася на холодній дерев’яній підлозі.  

Коліна пронизав гострий біль. Руки, якими я намагалася пом’якшити падіння, обпекло, і шкіра стерлася. Я зашипіла, проклинаючи все на світі. Особливо професора Квірита! Якби не він, цього всього б не сталося!  

Я трохи підвела очі й зрозуміла, що вткнулася носом у черевики клієнта. Того самого, від якого намагалася втекти! 

Я швидко притиснулася до підлоги, намагаючись не видавати себе, але все одно відчула, як пульс шалено б'ється в вухах. Ці черевики... Вони здалися мені знайомими. Ні, я не щодня валяюся на підлозі, вивчаючи взуття. Але… Вони були точно такі самі, як у ректора.  

От халепа! Як тепер викрутитися?!  

— Адептка Лірис, що ви робите на підлозі? — пролунав його знайомий голос.  

Я відчула, як по спині пробіг холодок. 
 

_______________________
 

Добрий вечір, читачі! Довго не писала. Прошу вибачення! Чи є тут хто, хто читає? Буду рада привітатися з вами в коментарях

З найкращими побажаннями, 
ваша Леся.