Глава 9

Я відкусила хліб і замріяно почала жувати його, відчуваючи, як його сухувата текстура поєднується з вологою атмосферою таверни.  

Дивне відчуття, коли все довкола продовжує буяти, а ти лишаєшся у своєму куточку, сприймаючи світ крізь смакові рецептори. Хліб був простий, але в ньому було щось затишне, заспокійливе.  

Саме те, що треба.  

— А хто там чекає? — спитала я, намагаючись приховати свою зацікавленість під байдужим тоном.  

Мені ніколи не хотілося виходити на зустріч. Особливо коли невідомість підкрадалася так, як зараз.  

Ханна раптом нахилилася ближче, її голос став тихішим, майже пошепки:  

— Якийсь злий і небезпечний гном, — вона окинула поглядом усе довкола, наче побоюючись, що хтось підслуховує.  

Ну, це не новина. Наші відвідувачі здебільшого були гномами.  

— Гноми взагалі злопам’ятні, — тихо додала я й ледь не закотила очі.  

Ми обидві знали це з власного досвіду, і досить добре.  

І тут із зали, як на зло, долинув голос, сповнений роздратування і ще чогось, чого я не могла точно розпізнати: 

— Який іще гном?!  

Нервовий акцент пролунав так різко, що я ледь не зісковзнула з місця. Ханна від несподіванки скрикнула й кілька разів гикнула.  

Я вхопилася за стіл, намагаючись не впасти. У той момент у таверні все завмерло, і повітря стало важким, ніби щось велике рухалося в наш бік. І це не було добрим знаком.  

Одразу ж з’явився він — Грегор, власник таверни.  

Грегор був великим гномом. Ну, відносно гном’ячих розмірів.  

Він мав один око, а обличчя вкривали глибокі шрами. Його погляд був таким, що міг примусити замовкнути будь-якого нахабу чи неввічливого відвідувача. Після того як він утратив око в юності, він став настільки понурим і стриманим, що мало хто наважувався з ним сперечатися. Його голос був глибоким, владним, але в ньому завжди звучала якась прихована м’якість, якщо ти знав, як із ним поводитися.  

Його голос був глибоким, владним і важким, мов камінь. Він міг примусити всіх замовкнути лише своєю появою, і його присутність одразу наповнювала таверну особливою, напруженою атмосферою. 

— Чого це ви відразу змовкли, чи язика проковтнули? — його погляд ковзнув по нас, і я відчула, як по спині пробіг холодок.  

Він з підозрою зиркнув на мене й Ханну. А бармен із кухарем вирішили вдати, ніби вони нас не знають.  

Я обережно підняла брови, подумки нагадуючи собі, що гноми — це такі створіння, яким не до душі чиясь забудькуватість. І, як я вже казала, вони надзвичайно мстиві.  

А вилітати з роботи зовсім не хотілося. 

— Та там якийсь дядько до Ліри прийшов, — не встигла я й слова вимовити, як Ханна, як завжди, видала все, що знала.  

Я різко штовхнула її ліктем у бік, вона здригнулася, але продовжувала стояти, не розуміючи, що я могла опинитися в неприємній ситуації.  

— І що це за твій дядько, га, Ліро? — підозріливо зиркнув на мене Грегор.  

— Та він не мій! Я взагалі не знаю цього гнома, — одразу ж відказала я, уникаючи погляду Грегора.  

— А от він, видно, тебе знає, — ніби навмисно додала Ханна, поправляючи свій фартух. І миттю побігла назад до зали обслуговувати відвідувачів. От же ж капосна! Хоча яка там капосна — вона ж чистокровна тролиха…  

— Та хіба мало яка жаба знає Ліру, — заступився за мене Гордіс, беручи до рук ополоник. — То що тепер, кожного щура їй у приятелі записувати?  

Обличчя Грегора трохи пом’якшало.  

І тут у двері так гепнули, що його знову пересмикнуло.  

— Якщо вона знову злетить із петель, клянуся, хтось у мене замість дверей висітиме, — пробурчав Грегор, повертаючись до входу.  

— Де ця нечема?! — долинув звідти невдоволений, гнівний голос професора Квіріта.  

Я насупилася й ледь не почала молитися всім богам. Та коли ж це скінчиться…  

Професор Квіріт нервово відштовхнув двері, і вони з гуркотом злетіли з петель. Я здригнулася, очікуючи наслідків. От тепер Грегора точно удар схопить!  

Он, навіть повіко сіпнулося, і я могла заприсягтися, що в Грегора зараз щось усередині стиснулося, мов пружина, готова ось-ось вистрелити.  

Починалися проблеми, і я це відчувала всім єством.  

Але, на щастя, ззаду, просто з темряви, хтось ухопив Квіріта за плащ і, не кажучи жодного слова, викинув його прямо з таверни. Я навіть не встигла зрозуміти, що трапилося.  

— Матінко Божа… та й батько теж… — прошепотів хтось у залі.  

Проклятий мужик, чорт забирай, і все це — прямо на наших очах. Майданчик перед дверима лишився порожнім, ніби Квіріт навіть не з’являвся.  

З-за дверей долинали розпачливі верески й благання про пощаду. Бідолашний професор волав, але, схоже, ніхто не збирався йому допомагати. Ми всі стояли, не рухаючись, у повітрі повис дивний мовчазний ступор.  

Навіть Грегор.  

Щойно стихли останні звуки ззовні, коли, здавалося, все місто завмерло, і гуркіт із криками зникли, я відчула, як в атмосфері щось змінилося.  

Бійня скінчилася так само раптово, як і почалася.  

— Хто піде збирати по шматках гнома? — несміливо запитала Ханна, яка й сама не очікувала такого повороту подій.  

Вона стояла біля стійки, поправляючи фартух.  

— Той, у кого найдовший язик, — відповіла я.  

— І засохлі звивини, — додала до розмови Алара, яка завжди вміла вставити недоречну репліку.  

Ханна надулася, її обличчя порожевіло ще дужче. Сказати, що вона не зраділа такому жартові, — це нічого не сказати.  

— Та годі тобі, трохи припорошені, але не засохлі, — з усмішкою відказала я, поплескавши Ханну по плечу.  

У її очах спалахнула злість, але все це було так природно, що я не стрималася й усміхнулася.  

— То ти мені допоможеш? — із надією глянула на мене Ханна.  

Ого, біжу й волосся назад…  

— Авжеж, ось тобі совок і віник, на тому мої можливості вичерпано, — радісно додала я, передаючи їй потрібне приладдя.