Глава 7

Тео заверещав, як дівчинка, й почав істерично бігати колами. Професорка Мері спостерігала за цим і хитала головою. 

— Я ж казала… я ж казала! — примовляла вона, підвищуючи голос так, щоб Тео почув її попри власні крики.  

Не вистачало тільки газованки та чипсів. Таке шоу пропадало марно. Я підперла долонею голову й захоплено спостерігала за видовищем. Професорка Мері старанно намагалася схопити Тео хоч за що-небудь, а він тільки голосніше верещав.  

Чули, як кричить хом’як? Ось точнісінько Тео.  

І тут викладачка нарешті впіймала нашого верескливого комара й занурила його в казан із водою.  

Пш-ш-ш. Від води здійнялася пара. Оце так! Здається, він там і голову проварив. Бідолаха…  

Тим часом професорка Мері дала йому змогу виринути із заплющеними очима й струснути воду з обличчя.  

— Адепте Конзою, — сумно зітхнула вона, — добряче ви мені зіпсували воду. Може, до ректора вас відправити? Кажуть, він сьогодні не в гуморі.  

І багатозначно перевела погляд на мене, примружившись. А я що? Ректор і так від початку був не в настрої. Я ж ніяк не сприяла цьому.  

У якийсь момент я зовсім втратила нитку розмови між розпаленілим від нервів Тео та професоркою, яка по повній на ньому «відірвалася». І навіть не помітила, як поруч зі мною плюхнулася моя подруга — Василина. Ми з нею познайомилися в Академії ще на першому курсі, коли вона висадила в повітря всю лабораторію, скориставшись парфумами. Як? Дуже просто, і ми ще до цього повернемося.  

— Ей, а чого це наша фея розійшлася? — весело прошепотіла вона мені на вухо, відкинувши на спину свою золоту гриву волосся.  

— Яка ще фея? — здивувалася я, посуваючись убік, щоб Василина сіла.  

Феї у нас в академії теж були, але їх так рідко можна було заскочити, що я про них навіть забувала.  

— Та он, — кивнула вона, відкидаючи набік своє рівне волосся. Заздрісна шевелюра. Я по-доброму заздрила її ідеальній укладці. Подруга ж, навпаки, хотіла такі ж кучері. Все як завжди в дівчат: кучеряві мріють про пряме волосся, а ті, в кого пряме — про кучеряве. 

— Де?  

Василина демонстративно закотила свої зелені очі.  

Та наша фея-хрещена, шайтан ти турецький. Ти зовсім отупіла, поки мене не було…

Та ще б пак, після всього, що сталося, тут не тільки одурієш, а й посивієш. Слава богам, зі мною не трапилося ані першого, ані другого. Гаразд, рухаємося далі.

— І що там із нею? І де брови того ідіота? — замислено почухала потилицю Василина.  

Я махнула рукою, мовляв, довго розповідати. До речі, про «фею».  

Професорку Мері ми називали «феєю» тому, що з кожним негідником вона творила справжні дива. А ще допомагала тим, кого задирали. Тож для студентів, залежно від ситуації, вона була «зубною феєю», «феєю-хрещеною» або «комаром». Комар — то теж свого роду «фея», тільки страшненька й кров п’є.  

— Так! — пожвавішала викладачка. — Чого це ви всі розбалакалися? Може, влаштуємо усне опитування, щоб чимось зайняти ваші роти?  

Усі адепти, зокрема і я, заперечно похитали головами. Нам іще не вистачало сьогодні «родзинки на торті» у вигляді позапланового опитування.  

Тео, до речі, побілів від страху й почав відходити від дошки. Мабуть, збирався сховатися на кілька хвилин. Але професорка Мері одразу його помітила.  

— А це ви куди? У крамничку по хліб? Ну ж бо, зібралися й показуйте виконане домашнє завдання, — продовжила викладачка, не зважаючи на зігнутого Тео, який, мабуть, такого втручання не очікував.  

— Д-домашнє завдання? — відчайдушно перепитав він.  

— У вас уже є вогонь для казана. Вперед і з піснею. У вашому випадку — вперед і з попелом, — відрізала вона.  

Тео стояв, наче кам’яний. Його фаєрбол потроху почав гаснути, а рука опустилася. Проте в погляді ще жевріло роздратування.  

— Із його-то фісташкою в голові вона чекає від нього виконаного домашнього завдання? — здивовано присвиснула Василина. — Недарма ми називали її «феєю», Ліро…  

— Думаю, йому не варто напружувати фісташку, а то вибухне. Що тоді робити з його порожньою головою?  

Василина знизала плечима.  

— Віддати в музей, щоб усі дивувалися, як у такій великій башці міг уміститися такий крихітний мозок — із єдиною програмою «чіплятися до всіх, хто не з блакитною кров’ю».  

Так, забула сказати. В академії мене ненавиділи не всі. Наприклад, Василина — дочка впливового міністра безпеки, але жодним чином не зневажала тих, від кого відмовилися батьки.  

Взагалі, мене підкупляло те, що вона думала не як усі. А вже якою вона була чудовою товаришкою, годі слів, щоб описати. 

Після того як заняття скінчилися, ми вирушили до гуртожитку. Як я вже казала, воно було поєднане з будівлею академії. 

— Сьогодні хлопці хочуть зібратися на п’ятничну вечірку, — промовила Василина, гортаючи новинну стрічку через кристал. — Ти підеш?  

Такі кристали мали всі студенти. Тонкі, витягнуті прямокутники. Носити їх було зручно, бо після використання вони перетворювалися на аксесуар, який тобі подобався: перстень, браслет, сережку чи годинник.  

— Хіба що, якщо ти мене клонуєш, — іронічно відповіла я, хутко застираючи робочу форму.  

Василина засумувала й надула губи. А я знизала плечима й, прошепотівши закляття, висушила форму.  

— Ти так усю студентську молодість на роботі й проведеш. А потім що згадувати будеш? Як Тео брови спалив? — скептично вигнула вона брову.  

— Це ліпше, ніж потім у коробці жити, — пробурмотіла я, одягаючись на роботу. — Будеш тоді кидати мені монетки в стаканчик? Не будеш згадувати лихим словом?  

— Та годі тобі, дурненька! — доброзичливо всміхнулася вона.