Глава 6. А як запалало!

Отакої! Здавалося б, нормальний чоловік… Ну, як нормальний. Із натяжкою, та ще якщо забути його аб’юзивні схильності. 

Квіріт більше не витримав натиску викладачки зіллєваріння і, пустивши соплю разом зі сльозами, втік за двері. Залишив по собі розірване взуття. Отака вона… сучасна Попелюшка, що втікає від вагітних студенток.  

Хто ці нещасні, цікаво?  

— А ви чого стали, беньки витріщили, адептко Ліріс? — звернулася до мене викладачка, сердито тупнувши ногою. — Марш у кабінет, поки я вас на щура не перетворила.  

— А на щура навіщо? — з мукою в голосі перепитала я, проходячи повз професорку.  

— За шафою, адептко. Йдіть уже.  

І я попрямувала до аудиторії.  

Я поволі зайшла до кабінету, і відразу відчула, як на мені перетнулися погляди студентів.  

Ці злі, приречені погляди мені вже знайомі. Ніхто не міг повірити, що їхнього улюбленого викладача, того самого, який був таким важливим і неперевершеним, вигнали через мене.  

Так-так, того самого професора, що був іще й головним бугаєм-осеменителем Академії.  

А я, як на зло, опинилася в центрі цього епічного катаклізму.  

Усі одразу стихли, щойно я увійшла. Кидали на мене погляди, але ніхто не наважувався й рота відкрити.  

Я впевнено прямувала до своєї парти, ніби всі ці погляди були для мене не більш ніж повітря, яким я звикла дихати. 

Сіла за свою звичну першу парту, відкинулася назад, оглянула кімнату і помітила Тео, який стояв біля дошки з яскравою усмішкою на обличчі.  

— О, наша головна зірка підоспіла, — протягнув він із насмішкою, коли я влаштувалася на місці.  

Знав би він, як мені все це набридло. Мені навіть не хотілося на нього дивитися, та все ж, не втримавшись, я озирнулася.  

— Ну чого причепився, падло? — видушила я крізь зуби, відчуваючи, як кров приливає до щок.  

У голові в мене вже було кілька варіантів, як йому відповісти, але ситуація зовсім не спонукала до стриманості.  

Та й узагалі. У мене вже нерви здають! 

Тео лише насмішкувато посміхався, демонструючи свою знамениту усмішку. Тридцять два зуби, майже ідеально білосніжні. 

Ну, майже.  

Ні, не майже.  

Один зуб стояв не на місці. Це було добре видно, коли він усміхався мені в обличчя. Одного йому вибив той самий тушканчик, із яким Тео так невдало зіткнувся, коли вирішив погладити «кісоньку». 

Хто б міг подумати, що це миле створіння виявиться не в настрої саме в такий момент?  

Усе сталося точно за сценарієм. Тео, як то кажуть, потягнувся до пухнастої красуні, а та, помітивши його намір, миттєво вирішила «покарати» нахабу. Прямісінько по зубах.  

І не тільки зуб вибила, а ще й синець залишила, ніби спеціально позначивши його грубощі.  

Тео не проґавив нагоди нагадати всім про свою прикру випадковість. Він пафосно піджав губи й, надувши їх, заявив:

— Ти як розмовляєш із представником блакитної крові?!

От воно як! Він же завжди любив розповідати про своє «знатне походження». Усе в нього зводилося до його «особливого» статусу.  

— А я-то думала, що ти просто з блакитних… а он воно як… — єхидно відповіла я, дивлячись на нього з легкою недовірою в очах. — Ну, щасти тобі, смурфік.  

Його обличчя в цю мить миттєво змінилося. Спочатку він завмер, а тоді на ньому з’явився такий ображений і обурений вираз, що я ледве стрималася, аби не пирснути зі сміху.  

Ой, диви, у когось корона похитнулася. Мамочко рідна!  

— Я… я ж…  

— Та ти, ти, — кивала я. — Більше тут з блакитних нікого немає.  

Карі очі Тео розширилися, і я відчула, як холодок пробіг мені спиною. Його погляд став таким, ніби він збирався проковтнути мене цілком. Ніздрі роздулися, як у розлюченої тварини, готової до атаки. 

— Не смій, сирітко… — трагічно почав він, ніби вимовляв погрозу. І все це було таким театральним, що я насилу стрималася, щоб знову не пирснути. — Інакше я почну думати.  

— О, а ти вмієш? — хмикнула я, дивлячись на нього з таким виразом обличчя, що він міг подумати, ніби я оцінюю його як рідкісне видовище. — Не думала, що тирса може думати.  

Його обличчя на мить залила така лють, що я відчула, як повітря навколо стало щільнішим, важчим. Він стиснув щелепи, і мені здалося, що от-от він накинеться на мене.  

— Ах ти, дрібнота… — протягнув він, підводячись зі свого місця.  

І в цю мить я побачила, як у його руці з’являється фаєрбол. Вогняна куля була таких розмірів, що я б миттю опинилася на сеансі лазерної епіляції — скрізь і відразу.  

Причому така потужна, що достатньо було одного погляду на неї, аби зрозуміти: якби цей фаєрбол влучив у мене, то залишилася б тільки мокра пляма і запах смаженої курятини.  

Моє серце пропустило удар, і я мимоволі стисла руки на парті. Якби він вирішив метнути цю кулю в мій бік, мені б точно мало не здалося.  

І тут, ніби за помахом чарівної палички, за спиною Тео з’явилася викладачка зілляваріння. Вона стояла, мов грозова хмара, готова будь-якої миті накрити нас своїм суворим настроєм.  

— Адепт Косий, — вона вимовила його прізвище таким владним тоном, що я мимоволі проковтнула клубок слини, хоч і намагалася зберігати спокій.  

Тео різко обернувся й, із явною нервозністю на обличчі, сказав:  

— Я Конзой, професорко Мері!  

Але викладачка не звернула уваги на його нервову реакцію. Вона вже була настільки обурена його поведінкою, що продовжувала говорити, ніби ігноруючи все, що діється навколо.  

— Та хоч Кривий, — спокійно відреагувала вона на його зауваження, і я відчула, як повітря навколо стає ще більш напруженим. — Ви порушуєте дисципліну на моєму занятті.  

— Я? Та це все сирітка!  

— Та невже? — викладачка театрально сплеснула руками. — Яка ж у нас талановита адептка Ліріс. І на Квіріта переклала вагітність дівчат, і дисципліну вас змушує порушувати!  

— А я-то думаю, чому вона весь час у штанях, — задумливо протягнув Тео.