Глава 5. Вагітні адептки? Де то вони є?

Я піднялася з килима й обтрусилася.  

— Бігали, — видихнула я, торкаючись щік. 

І справді, горіли. Ще б пак! Слава богу, що я не зайнялася полум’ям.  

— Б-бігали? — обурено й недовірливо покосилася на мене секретарка. — Чому ж тоді я чула зітхання і…  

— Пане ректор давно не тренувався. А ви ж мене знаєте… я кожного ранку бігаю, потім сходами ношуся, як скажена. Не дивно, що він програв.  

Секретарка впустила чашку з кавою. І рот відкрила. Я підійшла до неї й пальцем підняла їй щелепу, закривши рота. Потім поплескала по плечу.  

— Фізкульт-привіт, як то кажуть. Ну, я пішла на заняття.  

І з полегшеним зітханням я справді вирушила глянути розклад, хоча б приблизно. Бог знає, скільки часу минуло з того моменту, як я опинилася в кабінеті магістра Райана.  

Я вийшла з кабінету ректора, відчуваючи, як у грудях ще залишається відгомін напруження. Кабінет був доволі величним, і з його дверей, здавалося, виходила та сама влада, що й від самого магістра Райана Дрес Раяна.  

Я досі не могла до кінця усвідомити, що щойно сталося. Професор Квірит, цей мстивий гном, був звільнений просто на моїх очах. Це було неймовірно, і я все ще не могла повірити в те, що відбулося. 

Чистокровний захищав права сироти! Нонсенс і скандал.  

Коридор, як завжди, був знайомим, заповненим портретами попередніх ректорів і видатних професорів.  

Їхні погляди, сповнені строгості й незаслуженої поваги, стежили за кожним кроком студентів. Усі ті старі обличчя на картинах виглядали водночас гордими й далекими.  

Безперечно, вони колись були живими, але тепер їхня присутність лише нагадувала про минуле, про темні часи, коли академія була зовсім іншою.  

Я йшла коридором, переходячи від одного портрета до іншого, відчуваючи, як кроки відлунюють у порожнечі. Тут завжди було тихо, ніби всі знали: Академія вимагає поваги й тиші.  

Переді мною відкривалися центральні сходи, які вели до лівого крила, де розташовувалися кімнати викладачів, і до правого, де жили студенти. Якщо йти прямо, можна було спуститися вниз, на перший поверх, де були аудиторії.  

З кожним кроком сходи під моїми ногами скрипіли. Таке враження, що скоро вони розваляться.  

Я спускалася повільно, відчуваючи, як напруження в тілі поступово відступає. Але чим нижче я спускалася, тим чіткіше ставало, що я все одно не можу позбутися почуття тривоги.  

Я дійшла до кінця сходів і, повернувшись, зіткнулася з найбільш непередбачуваною людиною — професором Квірітом. А що він тут забув?!  

Він стояв біля стіни з валізою в руках, і, незважаючи на те, що я очікувала побачити його враженим і схвильованим, на його обличчі була дивна, майже нервова посмішка.  

Він нервово стискав ручку валізи, його губи стиснулися в тонку лінію.  

— Так ось чим займаються благородні адептки нашої академії? Мають стосунки з ректором? — він подивився на мене з гіркою усмішкою.  

Серйозно?  

Я підняла брову, не знаючи, як реагувати. То чи радіти, що він чекав мене, щоб наговорити ще більше «компліментів», чи бігти.  

— Може, вам до психолога? — добродушно запитала я, не думаючи про наслідки.  

Гном нервово здригнувся. Ну ось, уже й нервовий тик підійшов.  

— Чи чаю ромашкового, га? — я додала з легкою усмішкою. — Я навчилася такий славний заварювати, що всі проблеми як рукою знімає.  

Спочатку професор Квіріт позеленів від люті. Так, зелений гном може позеленіти ще більше, але на його обличчі не було ані краплі сорому чи каяття. Він залишався таким же, як і завжди — з похмурим поглядом і маленькими, злими очима, які тепер палали люттю.  

А потім Квіріт почервонів так сильно, що я подумала, що він от-от вибухне прямо на моїх очах. Чесно кажучи, я не очікувала такої реакції.  

— Ти! — закричав він, зробивши крок уперед, але я не відступила, і він одразу ж знову стиснув свій чемодан так, що пальці побіліли.  

— Я, — чесно визнала я.  

— Та пішли ви зі своїм гоблінським чаєм! — закричав Квіріт, люто кинувши валізу на підлогу. — Я почав працювати в цій Академії, коли тебе ще й у планах не було!  

Я мимоволі здригнулася, відчуваючи, як холодок пробіг по шкірі. А в грудях щось болісно кольнуло, ніби гостре почуття жалю, якого я так і не навчилася пригнічувати. Я ніколи не бажала нікому зла. Навіть коли мене принижували, я не відповідала тим самим.  

Я не доносила на тих, хто намагався мене зламати, як би погано до мене не ставилися. Я терпіла знущання професора Квіріта, стискаючи зуби, з гордо піднятою головою.  

Я намагалася не показувати, наскільки вони мене ранили.  

Квіріт все більше занурювався у свою лють, а я, здавалося, застигла на місці, не в змозі поворухнутися.  

— Квіріт, годі нагоняти тугу, вже вся академія твоїм душком провоняла! — пролунав різкий голос, що порушив тишу. Усі погляди одразу звернулися до жінки, яка щойно втрутилася в цей хаос.  

Я підняла погляд, намагаючись зрозуміти, хто це. Переді мною стояла висока жінка, напівельфійка. У неї були довгі ельфійські вуха, а обличчя, незважаючи на вік, залишалося доволі миловидним. Здається, це моя викладачка з зіллєваріння.  

Вона була старша за багатьох викладачів, але саме її слова завжди розставляли все на свої місця. Вона ніколи не стримувалася у висловлюваннях.  

— Усі знають, що ти, хитрий безгальмівний негідник, не тільки студенток змушував відробляти всякими… непотребствами, — продовжувала вона, не даючи Квіріту й слова вставити, — але ще й доручав їм принизливі завдання. А щодо хабарів… скільки ти набрав хабарів, щоб купити собі палац у центрі міста?!  

— Це… це неправда! Ви всі брешете!  

— Скажи це нашим трьом вагітним адепткам, — похмуро відповіла викладачка.