Глава 4. Гра у хованки з ректором

— А я і не збиралася йти, — одразу ж розгублено пискнула я, впершись у ректора прямо в його ректорську спину.  

Боронь світлі та темні сили! Здається, моє серденько підстрибнуло до горла і прагнуло втекти, аби лише не перебувати під пильним поглядом небезпечного й могутнього магістра.  

Гарячий подих чоловіка лоскотав шию, обличчя. Навіть тонкі волосинки тремтіли від його тепла. А як гаряче було мені! Навіть у найспекотніший день, коли асфальт плавиться, і то прохолодніше. 

— То що ж ви тоді планували робити?  

Я здригнулася, а потім і зовсім затремтіла. Чесно збрехати ректору вдруге було неправильно, тому я стратегічно промовчала. Та не буде ж він мене катувати, у кінцевому результаті.  

— Трохи провітрилася, — беземоційно відповіла я.  

Головне — не дивитися йому в очі. Не дивитися в очі. Одразу зрозуміє, що я йому брешу і навіть не червонію. А цей чудовий навик виробляється лише шляхом тривалих тренувань. Хоча майстри найвищого рівня, наприклад, ректор, усе швидко розкушують.  

— То вам жарко, адептко? — незворушно поцікавився він.  

І так ліниво ковзнув поглядом. Я повернулася до нього обличчям. Та що це він собі дозволяє взагалі?!  

Це всі магістри такі любителі подивитися на адепток томними поглядами, від яких паморочиться в голові, чи це мені так «пощастило»?!  

Призначив би покарання, і справа з кінцем, а він чомусь усе ходив навколо та натякав.  

Ще й підступав зверху. Притиснув до дверей лопатками і наближався, змушуючи задихатися від власних відчуттів. У голові паморочилося. У горлі пересихало. Внизу живота починало тягнути томно.  

Боже мій… Що ж це відбувається…  

— Дуже жарко, — прошепотіла я, опиняючись у вирі погляду магістра, з якого вже було не втекти.  

— Прекрасно. Тоді скажіть, адептко…  

Рука ректора Райана раптом опинилася біля моєї голови, перекриваючи всі можливі шляхи до втечі.  

— Так, пане ректоре…  

— Як ви потрапили до мого кабінету, враховуючи, що на нього була накладена моя особиста магічна охорона?  

То тут ще й магічний захист був…  

Тіло застигло. Ой, мамо рідна. Як би так витончено відповісти ректору, щоб він випадково не відрахував мене з академії, враховуючи провал на кожному профільному предметі? Професора Квіріта він звільнив і бровою не повів, а якусь сироту, яких у нього хоч горнятком черпай, запросто викине за шкірку.  

— Ну?! — наполегливо прогарчав ректор. 

— Не… не знаю… — злякано пробелькотіла я, ковзаючи вниз по дверях.  

— Не знаєте, значить.  

Я активно закивала. Чесно-чесно не знаю! 

— Отже, хто дозволив вам скористатися переміщенням, ви теж не знаєте, — почав говорити ректор, посилюючи атмосферу мого вимушеного обману.  

— Абсолютно правильно…  

— І чому ви тікали від голови установи, навіть не здогадуєтеся, — злегка усміхнувся пан Райан.  

— Провітрювалася, чесне піонерське…  

І байдуже, що я не піонер. Головне, що довелося чесно збрехати магістру, який, чомусь досі не підсмажив мене магічним вогнем.  

— І яким чином опинилися в кабінеті, запечатаному від порталів, також не маєте жодного уявлення…  

— Обіцяю, більше так не робитиму, — урочисто поклялася я. Залишалося тільки перехреститися.  

Любий боже, якщо мені вдасться вийти з кабінету ректора цілою, неушкодженою і, бажано, залишитися адепткою цієї академії, то, клянусь, всю зиму я буду відвідувати кожну недільну службу в місцевому храмі.  

Зуб даю! Хоча, мабуть, його залишу. Знадобиться ще.  

— Що ж мені робити з вами, адептко Лірис? 

Зрозуміти, пробачити і відпустити.  

Але замість цього я тяжко проковтнула гірку слину і сумно видихнула:  

— Вибачте…  

З «вибачте» каші не звариш, але це краще, ніж нічого. Тільки ось ректор цього не оцінив. Він підійшов впритул і торкнувся пальцями моєї шиї.  

— Мені не потрібні ваші порожні слова, адептко Лірис.  

— Повних немає, пане ректоре… беріть, що дають…  

— І не боїтеся, адептко, робити такі пропозиції дракону? — ректор усміхнувся своєю найчарівнішою усмішкою й розстебнув верхній ґудзик моєї сорочки.  

— А ви не боїтеся приймати такі пропозиції від адепток?  

— Що?! — нервово проричав магістр Райан, змушуючи мене поперхнутися повітрям від страху.  

Я проковтнула слину. То чи від його гарячих, майже божевільних дотиків, які ніжно ковзали по шкірі, чи то від лячної близькості темного магістра, чиє слово може вирішити мою долю.  

— Відпрацюєте, адептко Лірис.  

Я аж прокинулась від його близькості й почала кліпати, дивлячись на нього з нерозумінням. З уст ректора це прозвучало настільки загрозливо, що під лопатками неприємно засмоктало.  

— Усі профільні предмети перескладатимете особисто мені, а як саме — я вигадаю, — лагідно, майже доброзичливо сказав ректор.  

Але мені чомусь захотілося помолитися на всяк випадок.  

— П-придумаєте? — перелякано зойкнула я. 

— Так, ви ж чули, що у темних магістрів досить витончена фантазія, особливо, коли молоді адептки наважуються брехати? — люб’язно уточнив ректор, нарешті відступаючи від мене.  

Я аж зітхнула з полегшенням! І заперечно похитала головою.  

— Я? Та я… та я ніколи!  

— Мовчати, — гаркнув ректор.  

— А-але… але!  

— Прийдете, коли я скажу. Будьте готові будь-коли, навіть посеред ночі. А тепер геть! — останнє слово пролунав, мов вибух.  

Я кулею вискочила з кабінету, зачепилася за килим і зірковою розпласталася прямо перед столом секретарки. Та підвелася з крісла й поглянула вниз, запитуючи:  

— Відрахував?  

Я піднялася на лікті й знизала плечима. 

— Здається, ні…  

— Тьху! Знову прибиральниці програла… Ліра, ми тут усією академією голосували, що тебе викинуть замість професора Квіріта. А ти, як завжди, усіх розчарувала.