Глава 3. Я з вами ще не завершив, адептко

Я стояла, облишена від жаху, і не могла відвести погляд від ректора. Його очі палали, дивлячись на на професора Квіріта, немов він для нього був просто мішенню.  

Я бачила, як його ніздрі роздуваються, ніби він готовий вчепитися в свого підлеглого, а суглоби пальців побіліли від сили, з якою він стиснув руки в замок.  

На лобі виступив піт.  

Було видно, що ректор ось-ось вибухне, як вулкан, і я, звісно, не хотіла ганебно померти під цією лавою.  

— Як ви смієте! — викрикнув професор Квіріт, вдаривши свої окуляри о підлогу.  

Вони розлетілися на уламки і розсипалися в різні боки. Я інстинктивно зжалася від цього різкого удару, і мій шлунок стиснувся в тугий клубок.  

Ситуація пахла смаженим. Лише або мене спечуть, або професора. А я не хотіла бачити ані те, ані інше!  

Я почала потихеньку відступати, намагаючись непомітно рухатися до виходу. Крок за кроком. Обережно.  

Ось так. Боками-боками.  

Щоб, не дай Боже, ректор не помітив. Я вже ступила за спину професору, майже дісталася до бажаної дверної ручки. 

Кілька кроків і...  

— Стояти! — прошипів магістр.  

Я здригнулася.  

Усі органи разом перевернулися, а між лопатками з'явилася крапелька поту. Я застигла в своїй позиції, боячись ворухнутися. 

Квіріт теж не був дурнем. Почав шукати шляхи до втечі, адже пан магістр був... ну взагалі.  

В повному роздратуванні.  

— Ну я... зайду потім, — сказав Квіріт майже пошепки, ніби молячись, щоб його ніхто не почув, і щоб він міг зникнути якнайшвидше.  

Але було пізно.  

— Сідайте! — загарчав ректор.  

Професор, миттєво усвідомивши, що у нього немає вибору, плюхнувся на килим.  

Я мимоволі прикусила губу, щоб не засміятися. Сцена виглядала абсурдно — професор Квіріт, жалюгідний і збентежений, сидів посеред килима, наче накоївши щось, як мале цуценя.  

Око магістра здригнулося. Його терпіння тануло на очах.  

— На стілець, професоре Квіріт, — крізь стиснуті зуби пояснив магістр, намагаючись зберегти залишки контролю над собою.  

Його голос був низьким, вібруючим, і від нього побігли мурашки по моїй шкірі.  

Квіріт поспіхи піднявся, очевидно, побоюючись, що ще один невірний крок призведе до незворотних наслідків. Він незграбно сів на найближчий стілець, продовжуючи відводити погляд від магістра, ніби намагався сховатися за власними плечима.  

Магістр Райан Дрес Ріан окинув професора знищувальним поглядом і заговорив:  

— У мене до вас всього два питання, пане Квіріт!  

Гном, здавалося, став ще меншим під гнівним поглядом магістра.  

— Питання перше. Де в правилах нашої академії сказано, що викладачі мають право карати адептів шляхом застосування фізичної сили?  

Професор приосанився, а потім знову згорбився і підняв збентежений погляд на директора.  

— Р-розумієте, п-пане ректор…  

— Я запитав «де»! Я не запитував причину вашого вчинку, — перебив його магістр. — На друге мені відверто байдуже. 

Професор мовчав, прикусивши губу і злим поглядом дивився на мене. Я відвернулась від нього. 

А чого він так витріщився? До речі, я не доносила! Тебе самого нелегка принесла. А те, що ректор звернув увагу на побої — це мене взагалі вразило. 

Зазвичай усі ставились до цього, як до чогось належного, тому я і не реагувала.  

— Чудово, — зробив висновок ректор, розтягуючи губи у посмішці. — Питання друге. Які причини появи адептки в моєму кабінеті таким… хитромудрим способом?  

Квіріт знову мовчав. А ось магістр не став. 

— Наскільки мені відомо, у бойовиків приблизно через квартал розпочнеться практика зі використання зачарованих артефактів, що відповідають за портальне переміщення. Так які ж причини такої ранньої практики, що порушує статут і графік академії?  

Я навіть почала поважати ректора. Квіріту так ще ніхто не «підтирав носа». Це ж він у нас зазвичай є пробкою в кожній бочці.  

— Адептка Ліріс проявила неувагу до професора і дозволила собі зайве! — прокричав Квіріт, плюючись слиною.  

Я злякано подивилася на ректора, той трохи насмішливо дивився на Квіріта, явно очікуючи продовження словесного банкету. Але професор Квіріт мовчав. Звісно, ніхто ж не хоче говорити про правду. 

Далі ж лилися образливі слова на мою голову не тільки від Квіріта, а й від студентів.

Розповідати про це ніхто не стане. Та й я теж. Страшніше за «сироту» могло бути тільки обзивання «стукачка».  

— Саме тому ви дозволили собі вдарити адептку? Тому що вона всього лише… як ви виразилися? — насупивши брови, запитав ректор.  

Після чого він натиснув кнопку під столом, і перед нами з'явився екран, який висів у повітрі. Там пішло зображення. Ось професор Квіріт заходить до кабінету ректора, як до себе додому. І говорить кілька слів.  

— Ах так. Безрідна нікчема і дівка? — питання вже було адресоване поблідлому від страху Квіріту.  

Всім було відомо, що хоча сиріт і ненавиділи, але активно просували їх права на існування в суспільстві чистокровних магів. Тому так зневажливо говорити про сиріт при магістрі було смертельно.

Професор Квіріт безпорадно зрушив плечем, ніби хотів сказати щось на своє виправдання, але магістр не дав йому шансу. 

— Ви звільнені.  

Квіріт побліднів, а я мимоволі затримала подих. 

Моє серце забилося ще швидше, якщо це взагалі було можливо. Я не могла повірити своїм вухам. Професора Квіріта, самого шкідливого, самого зарозумілого і жорстокого викладача, дійсно звільняють прямо зараз, на моїх очах.  

І все це завдяки магістрові…  

— Але… пане ректор… я… це ж… непорозуміння! — протестував Квіріт.  

— Ваше непорозуміння коштувало репутації академії та морального стану студентів, — перервав його магістр, здіймаючись над ним, як грозова хмара. — Вам тут більше немає місця. Збирайте свої речі і покидайте територію.