Глава 2. Мене відрахували?!

Мій погляд мимоволі ковзнув по елегантному темно-синьому мундиру магістра, чіпляючись за кожен видний мускул і шикарне, атлетично складене тіло. Я впевнена, що м’язи під ним були точно кам’яними. І це трішки заважало думати.

Я мигцем моргнула і знову подивилася на ректора.  

Магістр направив на мене пильний погляд своїх сірих, ніби висічених зі сталі, очей. Нервово ковтнула під цим пронизливим поглядом і завмерла. Наче я на прицілі у звіра.  

Ось-ось і накинеться, переломивши шию сильними щелепами. 

— Чому ви мовчите? — вимогливо запитав пан ректор і примружився. — Вам нема чого сказати?  

Я була готова відкрити рот, але одразу ж його закрила.  

Ну, чому не було… було! Різні непотребства, через які можна й мови позбутися.  

Та й що тут скажеш?  

Вибачте, пане ректоре, один старий пень змусив мене переміщатися по академії, виключно через власне его. І так вже сталося, що я вирішила прилягти прямо на ваші коліна.  

Типу, знайшла найкраще місце.  

А, так… все це через те, що вас смажений півень у… гм… тобто, у м’яке місце клюнув, і ви вирішили відрахувати сирітку, позбавляючи інших бідолах шансу на краще життя.  

Та у мене язик не повернеться таке виговорити! Я краще тут і помру!

Тому я знову ковтнула, облизнула пересохлі губи і чесно збрехала:  

— Ні…  

Магістр уловив кожен мій рух, і одна його брова несподівано піднялася вгору. Під його поглядом я нервово втягнула шию в плечі.  

— Тоді, може, ви волієте встати? Або сидіти в такій цікавої позі з керівництвом цього навчального закладу у вас в порядку речей?  

Тепер моя черга була підняти брову.  

Та що він собі дозволяє взагалі!  

А потім я залилася червоним, наче помідор і підскочила, як ошпарена. Усвідомлення повільно доходило. Сьогодні взагалі до мене якось туго доходило.  

Подалі відійшла від небезпечного об’єкта у вигляді магістра. Якщо точніше, то на середину килимка, що лежав прямо навпроти столу ректора. Великого, дубового, ідеально відполірованого.  

На ньому стояла табличка з написом «Раян Дрес Ріан». М-м-м. Йому личило це імʼя. 

Я обережно подивилася на ректора. Широкі плечі, сильні і накачані руки. Ідеально вигладжений костюм, який я, на моє велике розчарування, пом’яла своїм раптовим приземленням.  

Гладкі і шовковисті платинові волосся спадали на шию. Вони були такі мʼякі на вигляд, що захотілося провести пальцями між ними. Тьху! Я не думаю про це.

Не думаю.

Та не думаю!

— Прекрасно, — нарешті сказав ректор. І від його тону думати і правда різко перехотілось.

Не дарма магістрів боялися. Від пана ректора виходила така потужна енергетика, що у мене волосся на потилиці вставало дибом.

Високий, привабливий і таємничий. Від такого серце одразу було не на місці. Він мимоволі чіпляв погляд. Притягував до себе. І примушував відчувати себе здобиччю перед хижаком.

Я нервово поправила підняту спідницю і змахнула неіснуючі пилюки. Відтягувала момент, так би мовити.  

— Ваше ім’я, адептко? — запитав ректор глухо.  

Думки метались, як трусливі зайці. Це він дізнається, щоб надавать мені люлей, чи для ввічливого звертання?  

— Ім’я, адептко, — явно втрачаючи терпіння повторив… пан ректор.  

— Ліра… Ліріс… — з труднощами видушила я, борючись з бажанням провалитися крізь землю.  

— Адептко Ліріс, значить, — задумливо протягнув ректор хрипким і вібруючим голосом.  

Магістр стиснув довгі пальці і подивився на мене так серйозно, що я навіть забула, як дихати.  

— Я давно хотів вас покликати. Сподіваюся, ви здогадуєтесь, чому саме.  

О, моя улюблена гра в загадки. Тільки от грати з магістром було якось чревато сумними наслідками.  

— Ні…

— Що значить «ні!»?! 

Він підвисив голос так швидко, що я підстрибнула і ікнула. 

— Т-тобто… н-навіщо?  

— Адептко Ліріс, ви усвідомлюєте, що за незалік профільних предметів я буду змушений вас відрахувати?  

Я поморщилася і переступила з ноги на ногу. Усвідомлювати — усвідомлюю, тільки зробити мало що можу. Роботу в таверні так просто не кинути — платити ж і їсти на щось треба. Тому я кожен раз оббивала пороги кожного з викладачів і благально просилася на перескладання.  

Тільки от з приходом нового ректора мені показали дулю… ніхто не хоче проблем з вимогливим і край небезпечним магістром Райаном.  

Він за три добрих дні свого перебування в нашій академії вже позбувся третини викладачів і такої ж доброї частини студентів.  

Варто чи не варто говорити, що не було нічого дивного в тому, що перескладання ніхто не бажав приймати і наші ряди стрімко рідшали.

— Пане ректор, дайте мені шанс все виправити, будь-ла…  

— Що у вас з руками, адептко? — насупившись, запитав магістр, нахилившись уперед і придивляючись до покалічених долонь. 

Я злякано заховала руки за спину і налякано поглянула на ректора. Якщо здам Квіріта, то він точно живого місця на мені не залишить. А вже за залік — я й думати не посмію після цього! 

— Адептко Ліріс, відповідайте нега…  

Ректор не встиг закінчити свою вимогу. 

— Де ця дівка!?!  

За дверима почувся дзвінкий і дуже нервовий голос професора Квіріта. Його незадоволене і поспішне тупотіння змусило поморщитися. От тільки його до всього цього не вистачало.  

— Так-так, заходьте, пане ректор вас чекає, — поспішки відповіла секретарка.  

І двері різко розчинилися. Наші погляди з ректором синхронно спрямували до професора, і той з переможною усмішкою направився до магістра.  

— Адептко-адептко, ось вас і відраховують. Пакуйте валізи і шлях вільний. Нема чого таким пройдисвітам вчитися в стінах Академії. Безрідна неміч.  

У грудях стиснулося серце, в носі защипало. На очах навернулися сльози.  Як це відрахована…

— Професоре Квіріт, — голос ректора гримнув у кабінеті розкатом грому, — ви звільнені.