Глава 1. Як попасти на ректорські коліна…

— Адептко Ліріс! — пролунав старечий голос викладача з міжсвітових переміщень.  

Я в думках відмахнулася від нього. Чого це він заліз у мої сни? Лише-но відпахала нічну зміну в таверні і звалювалася відпочивати перед лекціями, як ось мене і тут наздогнав старий, предмет якого я з тріском завалила.  

А завтра ж перепитування! Видно, тому він і вирішив навідатись мене. Хай йому грець…

— Та хвіст вас побери… Прокидайтесь, адептко Ліріс!  

По голові вдарило чимось важким. Я ойкнула і з труднощами розплющила очі.  

Переді мною, крізь розпливчасті чорні кола, виднілася зморщена і незадоволена фізіономія професора. Він дивився на мене своїми маленькими чорними оченятами через товсту оправу окулярів і зле цокав.  

Ой-ей… так я не на лекціях задрімала. Тисяча чортів!  

— Ну-с, думаю, ви більше за нас знаєте, як перепригувати на далекі відстані в одному будинку і випадково не залишитися однією половиною в стіні? — примружився професор Квіріт.  

Я в думках залаялась. Ну чого ці гноми такі злопам'ятні! Подумаєш, всього один раз задрімала… так зміна важка була!  

— Ну? — вимогливо підвищив голос професор.  

Я ковтнула і опустила погляд.  

— Я так не думаю, професоре… — вимучено відповіла, намагаючись не зустрічатися поглядами.  

— А ти взагалі думати вмієш, сирітко? — їдко сміялися з заднього ряду. 

Я закотила очі. Кожен заможний адепт цієї академії намагався ткнути мені в очі те, що я була єдиною сиротою, яку взяли на факультет бойової магії. І взагалі — єдиною в академії! Сиротою. Безрідною. Безпомічною.  

— Мені хоча б є, чим думати, на відміну від тебе, Тео, — кинула я через плече, не піднімаючи голови.  

— Ах ти…  

Я впевнена, Тео побагровів і встав зі свого місця, щоб ударити мене. Однокурсник завжди намагався мене якось зачепити і бажано прилюдно. Але я не дозволяла собі образити.  

— Тиша! — пискляво крикнув професор. — Що ви собі дозволяєте, адептко?!  

Я підняла на Квіріта запитальний погляд. Я-то тут при чому? Жертвою точно був не Тео, у якого язик без кісток!  

— Раз ви така розумна, то виходьте до дошки. Продемонструйте нам свої уміння. А то тільки язиком ляпаєте. 

Професор кілька разів ударив по моїй парті магічною паличкою і вказав у бік п'єдестала, де була не тільки дошка, а й портальний шар. Під ложечкою засосало. Ой, не подобалося мені все це…  

— Піднімайтесь, адептка Ліріс… або ви до ректора на поклон хочете?!

Я поспіхи мотнула головою. У роті розлилась гіркота, а серце забилося в горлі. Ось до ректора точно не хотілося. Кажуть, що нашого доброго старичка замінив темний магістр. А всі в Імперії знали, що від магістрів вже точно не слід було чекати нічого хорошого.  

Вони виконували таємні доручення імператора. Брали нездійсненні завдання і знаходили найнебезпечніших злочинців магічного світу. З магістрами не те, що говорити – поруч боялися стояти. А вже безрідну сироту вони зовсім з гряззю змішають.  

Нас було мало. Дуже. Сиротами зазвичай ставали не ті, у кого загинули батьки, а ті, від кого вони відмовились. Причини були різні: слабкий магічний дар, незаконнонароджена дитина та відсутність здібностей роду.  

До якої категорії належала я? Поняття не маю. Інформація була схована за сімома печатками. Як би я не намагалася дізнатися і так, і сяк – все було марно.  

— Швидше! — рявкнув на мене професор, вдаривши вказівкою по руках.  

Я зашипіла від болю і згорбилась, одразу притягнувши до себе поранені кінцівки. Склалася вдвічі і стрімко підскочила на місце, випрямляючи спідницю і направляючись до дошки. Жорстокість професора Квіріта була широко відома.  

А враховуючи те, що я бойовик – тим більше. Нас ніхто не шкодував. Кричали. Тренували. Загалом, робили все, що було притаманне військовим з командирськими замашками.  

Я зупинилася біля шару і підняла очі на аудиторію. По мені ледачо ковзнули стандартні презирливі погляди. Нічого нового. 

— Раз ви просра… гм… проспали нову тему, значить, ночами заздалегідь її зазубрили, — насмішливо зауважив професор. 

Так… звісно… між замовленнями читала і одразу практикувалась.  

— Тому дозволю собі… — останнє він так смачно виплюнув, наче образив, — показати нам ваші таланти. Перемістіть нас у будь-яку доступну кімнату академії. Якщо все вийде — я навіть зарахую вам залік. Тема, все ж таки, нова. Не пройдена.  

Я насторожилася. Зарахування? Та мені воно як кисень потрібне! Якщо не закрию профільні предмети, то швидко вилечу пробкою з академії, куди мене і без того взяли з великими труднощами.  

Я стала навпроти шару і витягнула руки. Зосередилася. Це не повинно бути складно. Незважаючи на те, що я міцно спала, перед заняттям завжди пробігала очима по підручнику на всяк випадок.  

Для таких ситуацій. І не дарма!  

Так, Ліро, зосередься. Найголовніше — щоб я не відволікалась на що-небудь. 

Я поклала руки на шар, прикрила очі і одразу відчула відгук. Долоні поколювало теплом. Мені треба потрапити в бібліотеку. Бібліотеку. 

— А ти чула, що новий ректор відрахує цих сиріт? Давним-давно пора позбутися цих падалей…  

Відрахує?! Я одразу розплющила очі.  

— Та він що, зовсім очмані…  

Бах.  

Мене затягнуло в портал. Перед очима одразу почали маячити кімнати та силуети. До горла підкатив клубок нудоти. Як же невчасно! Мене точно десь в стіні розчавить! І плакала моя залікова книжка…

І я з криком різко полетіла вниз, зажмурилась, почавши молитися всім богам. Бах. Кімната змінилася. Добре, я точно не в стіні. 

І я впала прямо на щось м’яке.  

— Адептко, вже наважтесь пояснити, як ви опинилися в моєму кабінеті? — трохи вібруючий чоловічий голос змусив здригнутись щось глибоко всередині.  

Я ковтнула і перелякано відкрила очі, зустрічаючись з потемнілим поглядом… темного магістра?! Опустивши погляд вниз, з жахом зрозуміла, що сиділа прямо на його колінах.