***
Ніч в Семалі, на диво виявилась теплою. В синьому, від яскравого місяця лісі, було тепло і затишно. Поруч шурхотіло листя, тріщало багаття і гітара награввла знайому до кісток мелодію. Десь подалі, був чутен гул машин і музика з барів.
Це не мій дім. Ні.
Мій дім за сотні кілометрів звідси. Там, де місяць назад ми з батьком сиділи біля каміна: Він - знову кричав на якогось партнера, і Я - переглядала в альбомі старі мамині фото.
Цей дім прийнято звати домом.
Як мінімум, за документами це так.
Але не зараз. Не тоді, коли я можу дійсно відчути себе потрібною і важливою. Коли поруч люди, яким я довіряю, як собі. Які замінили мені сім'ю і всілякий дім. Люди, яким не важливі мої мільйони на картці і багатий, як з тих самих фільмів Джона Лендіса, дім. Люди, які змушують мене вірити у краще. У те, що мені є місце у цьому триклятому світі, де люди божеволіють від грошей і доларів.
Які ладні усе віддати, тільки аби не покидати це місце і один одного ...
-Про що думаєш?
Голос хлопця над моєю головою вивів мене від безглуздих думок і напряжних роздумів про те, що ж буде, коли я повернусь таки додому.
Я лежала у нього на плечі, тому не могла нормально подивитися в його сторону. Лише частково бачила його підборіддя і ніс. Гарний ,,орлиний,, ніс, як сказав мій батько, коли тільки привіз мене сюди.
-А що не так? Я щось пропустила? - Поспіхом намагаючись піднятися з плеча хлопця питала я.
-Та ні, дурненька, - обережно кладучи мою голову назад собі на плече, відповідав Фелікс, - просто ти останні пів години сидиш із образом обличчя, неначе ти п'яти-річна дитина, а я тобі не дозволив іти на ночівлю до ,,Катюхи,,.
-Та іди ти! - Все ж таки вставши з хлопця відповіла я.
Посунувши трохи Вікторію по деревині, яку вони звідкілясь дістали, я відсіла напроти хлопця. Тепер світло від вогню освічувало його обличчя. Він продовжував посміхатись з того, як я ледве-ледве змогла відсісти від нього. Не дивлячись на те, що сім'ї кожного з нас досить таки багаті, у нього увесь час були рінесенькі, білесенькі зубки. Про такі мені і мріяти не гоже. Хоча він клявся мені, що ніколи не надягав брекети і відбілювання не робив, але здається мені, десь мені набрехали ...
-Ну, не дуйся ти! - Ві, сміючись, стукнула мене ліктем у бік. - Ми ж хвилюємося за тебе. Ти за весь вечір ані слова не промовила, окрім ,,Угу,, на касі в маркеті, коли ми питали, чи брати на тебе морозиво. Що діється, люба?
-Не знаю, Ві. Просто якась внутрішня тривога. Лячно мені, що скоро нас розлучать і на довго. А ви мені вже стали як рідня! Розумієте? ... Не хочу я вас втрачати.
-Дурненька, - дівчина підсіла поближче і обійняла мене щосили, - не розлучать нас! Навіть якщо рота прийде і буде відривати нас один від одного. Знаєш, за це літо ми дійсно дуже зблизились. Таке відчуття, неначе все життя знайомі! А такий зв'язок розірвати, ой як не легко! Тому не хвилюйся, не забрати їм нікого.
-Сподіваюсь ...
-Ой, не нервуй, подруго. - Відірвавши на секунду погляд від вогнища підключився до дискуссії Влад. - Ми ж не з середньовіччя! У випадку чого, у нас завжди є телефони, зв'язок і контакти один одного. Тому відганяй погане й негатив і бігом їсти! Я вже шашлик посмажив. - Вдоволено відгукнувся хлопець.
Вікторія одразу ж підскочила і чмокнула хлопця в носа. У них відносини зав'язались раніше наших. Але це більше завдяки їхнім матерям. Вони не були проти, щоб діти ,,трохи порозважались,,. Так, вони не підтримували саме відносини цих двох, але були не проти дружби. Ну, а Віка то дівчина розумна. Вони з Владом вдало приховують від батьків свої далеко не дружні стосунки, що зав'язались цьогоріч, коли наші батьки прилетіли на з'їзд партнерів і узяли своїх дітей із собою ...
Але про це пізніше. Не буду ж я усі карти разом відкривати, правда ж?
Фелікс тим часом підсів до мене і обійняв зі спини. Моя голова автоматичо запрокинулась на його плече. В наших відносинах все в мільйони разів складніше. Коли ми вирішили офіційно зустрічатись, то мали дурість піти і сповістити батькам про це. В результаті отримали вирок, домашній арешт і заборону на стосунки, так як Феліксу батько вже підшукав ,,підходящу,, наречену, як і мій батько мені - нареченого. Як завжди у нас ні про що не питали ... але з часом ми почали потайки тікати з дому і зустрічались компанією і надалі. Тоді вже батько змирився. Мій батько ... але не батько Фелікса.
Загалом, не хочу про це зараз згадувати. Це вже у минулому. Так, батьки все ще проти наших стосунків, але тепер вже Нам все одно. Ми вирішили насолоджуватися моментом Тут - і зараз.
-Чого мовчиш знову? - Тихо, так, як вміє тільки він, казав до мене хлопець.
-Та от думаю, як мені із вами пощастило, що ми зустрілися і так зблизилися.
-От брехуха, я ж знаю, що ти думаєш про те щоб нас не втратити.
-Чого питаєш тоді?
-Сподівався, що правду скажеш.
-Коли це я тобі брехала? А-ну нагадай!
-Хах, сідай вже їсти, Борсук.
Рефлексовно на обличчі з'явилась посмішка.
Смішно, що раніше, коли ми тільки познайомились, мене неймовірно сильно злила ця кличка.
Та тепер вона асоціюється із ним і більше не здається якоюсь насмішливою, або злою. Ні. Навпаки. Це щось рідне, тепле.
-Хелен Перкістон! Ви маєте пройти із нами!
***
#2224 в Сучасна проза
#6953 в Любовні романи
#2777 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 24.07.2023