Безупинна робота

…Вигукнувши ті слова, малий Іван привернув увагу кожного, хто тоді стояв біля могили. Родіон миттю узяв його під руку. В той момент, після сього скоєння Івана, зовсім ще дитини, багато хто вдарився в плач – навіть найміцніші з виду чоловіки покрили обличчя платками. Це їх розчулило до кінця.

         Гріб закопали. З останнім злетом землі із лопати назавше зникнуло будь-що, пов’язане з її фізичним тілом – ні, її колишній одяг наразі нічого не вартував. Тепер від неї лишився горизонт, прихованою частиною якого вона була. Ось, навколо її хреста виклали вінки, потворні прикрашення, від яких Родіону на цій процесії ставало не по собі. Він горів від невдоволення: як же можна використовувати ще якісь квіткові прикраси на таке горе? І на ній зелена стрічка із зарозумілим, корисливим написом: «От родных и близких»… Навіть після її смерті нічим більше не можуть віддячити, аніж дурнуватим вінком. Це пустушка, та замість неї було б більш совісним в цей час дякувати Марії за ревно зроблені нею діла, і молитись, але не завченими молитвами із книжки, цебто наспіх, а словами серця й душі. Вони знають велику кількість молитов напам’ять, але не вміють молитись, бо слова їхні, сказані так недбало – аби лиш скоріше – ніколи не почує Господь. Тож досить говорити молитви за зразком – хай їх використовують у церкві, а потрібно молитись, знаючи, чого хочеш від Бога, й Він то зрозуміє найпростішими словами.

         Родіон не промовляв «Отче наш», не приспівував з тими молодиками, в котрих долонях застигли псалтирі. Натомість він все повторював своє: «Господи, поверни її, Господи поверни її…». Продовжувалась ця молитва аж до порогу їхнього будинку. Надалі його перебив потужний писк в ухах, й він поринув у сон… Неймовірно довгий, і страшний сон.

*  *  *

         Наступні тижні Родіона Михайловича не можна було пізнати. Він перестав голитись, взагалі слідкувати за собою; на тому ліжку він більше не міг спати, і тому разом з якимсь товаришем виніс стару, скрипучу односпальну постіль з горища. Іван же спав на тому ж місті, у своїй невеликій кімнаті, де висіла на стіні стара ікона.

         При цьому батько зі сином майже ніколи не розмовляли. Та неймовірно, але в будинку вони начебто уникали одне одного. У Івана в той час стало зароджуватись те відчуття, що провина в смерті матінки лежить саме на батькові. З того виходило, що він неначе жив з убивцею.

         Ті тижні вони їли що попало. В малого той час загострились перші шлункові хвороби. Врешті-решт, батько записав його до гастроентеролога, й вона мовила, що у Івана запалення слизової оболонки шлунку, себто гастрит. Його поклали в стаціонар, в якому мало того, що умови були ненайкращі, та до того ж батько виявився ще більш збуреним, мертвим. Якби ж Іван міг знати, що він є єдиною опорою, котра ще хоч якось втримує його вітця від смерти!

         Зрозуміло, що ось так полишити себе життя Родіон не міг, бо поряд з ним було інше – безпорадне. Якщо хтось добровільно помирає за любов, за неоправдані надії, нарешті за безглуздість цього світу, – то за що ж вирішиться вбитись Родіон: тому що злякався, не витримав, не стерпів? Чи є ще більша ганьба, підлість у світі, ніж ця? Родіон облишався на ніч з цими думками, накинувши на плечі білий лікарський халат. На жаль, він не міг чітко побачити обличчя Івана на кушетці – справжнього мученика, ще зі самого дитинства! Родіон Михайлович боявся навіть узяти його за руку, бо вони тепер ментально зовсім далеко одні від одного…

         За десять днів Іван більш-менш оговтався. Звісно, болі час од часу прихоплювали його, але він доблесно стримував їх, не скрикуючи, аби тільки не потурбувався батько. На ранок лиш на його подушці відзначались сірі, вологі плями.

         Родіон Михайлович тоді в один день познайомився зі старцем Захарієм. Прийшовши додому, він буквально сяяв від щастя: усмішка на його обличчі зовсім не була причепленою, фальшивою. Родіон тим вечором купив Івану якусь дешеву м’яку іграшку, яка виявилась зовсім нецікавою для дитини. Старий очікував цього, проте його настрій аж ніяк не переломлювався. Неймовірно, але Захарій виявився настільки мудрим, проникливим старцем, що слова, вимовлені ним того весняного дня, пробудили схололе серце Родіона Михайловича. Він розказував їй, як пережив смерть дружини, питав, як же тепер наладити відносини з сином. Захарій немов дивився крізь нього, й говорив не в його обличчя, а в душу. Перед ним немов виявилась велична неосяжність Бога, але разом з нею він не став думати, що Його пізнати неможливо. Просто, Господь найперше живе в душі, є її центром, та потім ми вже маємо змогу споглядати Його у світі. Тому Захарій наставив Родіона вирушити до Єрусалиму, куди вони відправляться вже через кілька місяців.

         Спочатку він поставився до Захарія, як до якогось дуже хорошого психоаналітика, та все помінялось на тому моменті, коли старець почав розповідати йому те, чого той не міг знати. Не станемо тут викладати ті інтимні подробиці, натомість скажемо, що Родіону через те стало не по собі. На етапі настанов він вслухався в кожне його слово, щоб не пропустити жодної деталі, яка могла б стати в пригоді. Ось, старець сказав йому: «їдь до Гробу Господнього, і тоді ти будеш прощений Богом. Проте, якщо помилишся ще хоч раз, то горе тобі на цьому світі. І потім, подумай за те горе, що може воно зіпсувати не тільки твоє життя, але й життя твоїх ближніх».

         З цього першу настанову було не так тяжко розібрати – треба їхати до Єрусалиму, і там розкаятись. А-от всі інші його слова… Родіон Михайлович боявся питати щось з приводу них, але навіть якби й запитав, то старець однаково не відповів би йому.